Лазарит

Її розгубленість розвеселила сарацина ще дужче. Заливчастий сміх вельможі, немов у дзеркалі, відбився на обличчях його супутників – вони теж заусміхалися й опустили шаблі.

Емір промовив, притиснувши руки до грудей:

– Я повторюю своє запрошення. І нехай плями прокази вкриють того, хто перший наважиться почати сварку, тим паче зараз, коли між нашими правителями – мир.

Від згадки про лепру Джоанна здригнулася. Вона напівголосом звеліла шотландцям сховати зброю та не виказувати ворожості, сама ж ступила до свого коня. На її подив, знатний сарацин умить опинився поруч, і, склавши руки в замок, допоміг їй піднятися в сідло. Це справило враження навіть на похмурих шотландців. І все ж Осберт запитав:

– Ви присягаєтеся, що це не пастка? Як нам знати, чи можемо ми довіритися сарацинам…

– Я сказав, що ви мої гості, – обернувся до лицаря мусульманин. – До того ж, – додав він, ідучи до свого коня, – вибору ви не маєте.

Осберт ледве стримався, щоб знову не вихопити меча, однак ударити ворога в спину означало б завдати удару по власній честі.

Кавалькада далеко розтягнулася стежкою. Джоанна їхала поруч із вельможею, який не відводив від неї очей, а шотландці – за нею на певній відстані, оточені сарацинськими воїнами.

– Чи можу я знати, кому зобов’язана знайомством зі східною гостинністю? – запитала нарешті Джоанна, глянувши на незнайомця. Його пильна увага починала її стомлювати.

– О лагідна пері, я лише емір великого султана Саладіна. А звати мене… Наші імена занадто складні для франків, тому ви можете називати мене просто Малік.

– Однак ви непогано володієте лінгва-франка, – зауважила Джоанна, щоб приховати збентеження. Знатній дамі не годиться ніяковіти – хоч із ким би вона розмовляла, другом чи ворогом.

– Я хочу знати все про народ, з яким воюю, – мовив попутник, не припиняючи усміхатися. – А мови білоголових франків мене навчила одна жінка з гарему мого батька. Але це було давно, і багато вже забулося.

Однак розмовляв цей чоловік таки непогано. Хто ж він?

На вигляд уже не юнак, але й не старий. Проте його доглянуту бороду де-не-де пронизують світлі ниточки сивини. Під розкішним блідо-блакитним тюрбаном його обличчя здається особливо смаглявим, а в темних очах весь час спалахують веселі іскорки, та й легкі зморщечки в кутиках очей свідчать швидше не про вік, а про звичку сміятися. Овал обличчя благородно видовжений, ніс тонкий і вигнутий, як у яструба. За європейськими мірками, він не красень, але по-своєму привабливий – худорлявий, чудово тримається в сідлі, з виправкою досвідченого воїна. І в його манерах відчувається звичка наказувати. Ось і зараз: самим лише помахом руки емір зупинив загін на просторій галявині, і, поки вояки спішувалися, найближчий із них притримав його коня.

Джоанна відразу зрозуміла: вельможа та його люди перебувають тут давно – у сутінку чинари виднілися розстелені рогіжки, над ямою з вугіллям смажилася на вертлюзі туша лані.

– Нехай ваші супутники зачекають тут, – сказав емір Малік, пропонуючи Джоанні опертися йому на руку. – Їх чудово пригостять і ніхто не образить. А вас, леді Джоанно, я прошу їхати за мною.

Вони проминули хащі ялівцю, з-за яких долинали скрадливі звуки струн.

Зробивши далі кілька кроків, Джоанна ледь не скрикнула: перед нею відкрилася ще одна галявина, яка більше нагадувала розкішне шатро. Величезний круглий навіс із зелених і блакитних полотнищ з китицями захищав галявину від сонця, на траві лежав коштовний килим, на якому були розкидані яскраві подушки і стояли приземкуваті столики з кальянами та легкими вишуканими наїдками.

Емір промовив:

– Аллах, милостивий і милосердний, послав нам сяку-таку поживу. Хіба ви не зголодніли? Розділіть же зі мною трапезу, прекрасна пері, – із цими словами він повів її в прохолодний затінок навісу. – Не щодня я можу дозволити собі товариство жінки, яка не намагається сховати своє обличчя, а навпаки – дивує сонце й небеса своєю дивовижною вродою.

Джоанна досі роздивлялася навколо, а емір уже невимушено вмостився серед подушок і взявся за мундштук кальяну. Помітивши, що вона досі стоїть, оглянувшись, він пояснив:

– Це мій похідний сховок, прекрасна пері. Тут я відпочиваю від життєвих потрясінь. Аллах не забороняє отримувати від життя трохи втіхи навіть у найсумніші дні. Тому я й вважаю, що день прожитий не марно, якщо вдалося вбити ворога, насолодитися із жінкою чи скуштувати доброї їжі.

Продовжуючи говорити, він сполоснув кінчики пальців у чаші з водою, де плавали трояндові пелюстки, взяв із тарелі ніжку смаженого фазана і, немов показуючи гості приклад, енергійно вгризся в неї своїми сліпучими зубами.

Джоанна мимоволі усміхнулася. Їй починав подобатися цей веселий життєлюб. Але вона схаменулася і зверхньо запитала:

– Сподіваюся, згадавши про насолоди із жінками, ви мали на думці не мене?

Емір промовчав, але глянув на неї так, що Джоанну охопило тривожне хвилювання. Проте відповідь її заспокоїла: споглядати лик прекрасної дами, яку так несподівано зустрів у лісі, достоту варте всіх любовних утіх, що їх оспівують бродячі співці.