Лазарит

Напівпорожній табір досі оточував гострокіл, за яким ходили вартові – списові та лучники. Проминувши їх, Джоанна, як і було домовлено, звернула до зарослих чагарником пагорбів на півночі, оскільки на південь від фортеці, на гірському кряжі Каруба, ще можна було надибати сарацинів. Але загалом після відступу султанових військ місцевість була безпечною, і хрестоносці вряди-годи вирушали на пагорби полювати. Поки тривали перемовини й Саладін досі сподівався переконати королів Заходу об’єднатися проти бунтівних синів Ну рад-Діна, а Річард і Філіп натомість чекали викупу за полонених, бойові дії припинилися. Розвідники повідомляли: Саладін відійшов до Сефорії, і на довколишніх дорогах можна зустріти лише його гінців, що курсували між Акрою та ставкою султана. Гінці привозили подарунки й послання від султана, а назад везли дари від Річарда та відомості, які їм удавалося зібрати в самій Акрі й дорогою до неї.

Очолюючи невеличкий загін, Джоанна намагалася їхати повільно, хоча конячка під нею так рвалася вперед, що вершниці шкода було весь час її стримувати, підлаштовуючись під розмірену ходу шотландців. Коли ж попереду відкрився похилий пагорб, жінка трохи попустила поводи, і її коняка відразу перейшла на розмашисту плавну рись.

– Міледі! – гукнув Осберт Оліфард. – Не поспішайте так, ми за вами не встигаємо!

Ще б пак! Їхні коренасті з волохатими ногами північні коні, незважаючи на силу й витривалість, просто не могли наздогнати благородну кобилку арабської породи. Вона легко йшла стрімкою інохіддю, рівномірно похитуючись, і жмуток фазанячого пір’я, що прикрашав наголівний пасок арабки, ледь здригався від кожного руху.

Джоанна натягла поводи, й коняка нетерпляче здійнялась, забила передніми копитами, а потім закружляла на місці, наче не могла приборкати свою прудкість. Вершниця розсміялася. У якому ж мороці вона жила, як же могла забути про таку дивовижу прогулянку верхи!

Шотландці наздогнали її, грюкаючи обладунками; їхні коні сердито форкали і метляли головами.

– Ви не маєте відриватися від нас, міледі, – суворо зауважив Осберт.

– Тут небезпечно?

– Ні. Але ваш сан не дозволяє рухатися без почту.

Шотландців було близько десяти. Усі – у повному озброєнні, і важкі шкіряні панцирі з нашитими сталевими пластинами вже обтяжували їх, бо сонце піднімалося дедалі вище.

Така повільна хода почала втомлювати Джоанну. Попереду, на верхів’ї пагорбу, вже виднілася темна глиця низькорослих кедрів, зарості ялівцю і тамариску, стрункі списи кипарисів. Стукіт копит по курній землі змішувався з переливчастими пташиними трелями. Від узбережжя налетів порив вітру. Здавалося, варто лише пришпорити коня і полетиш із вітром наввипередки. Як же вона любила швидку їзду, коли за спиною, немов виростали крила! І чому б не подарувати це задоволення собі й коневі?

– Бачте скелю на пагорбі за чагарником? – указала батогом Джоанна. – Я чекатиму на вас там.

Вона легенько торкнула коняку шенкелями, і кобилка рвонула вперед, граційна й легка, мов танцівниця. Перед нею був відкритий простір, і раптом Джоанна збагнула, що мчить значно швидше, ніж очікувала. Але було геть не лячно – вона відчувала чисту, нічим не затьмарену радість.

Аж коли стежка стала крутішати, Джоанна перевела коняку на рись, а потім і на крок. Арабка скорилась без найменшого опору. Жовтава земля під її копитами здіймалася курявою, скрекотіли цикади, над головою нависали гілки, сильно пахло ялівцем.

Уже аж нагорі з’ясувалося, що наблизитися до скелі, на яку вказувала Джоанна, неможливо – її оточував доволі широкий похилий майданчик. Джоанна натягнула поводи і зупинила кобилку, щоб дочекатися своїх шотландців. Поверхню майданчика укривав щебінь та уламки світлого каменю, з якого де-не-де стирчали жмутки висхлих злаків. Соснові гілки кидали на неї прозору тінь.

Джоанна озирнулася – і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже колись була тут.

Відсторонивши цю думку, Джоанна спішилася й почала огладжувати коняку, стиха й лагідно примовляючи. Від підйому арабка не захекалася, її боки були сухими. Дивовижне створіння! Презентуючи такий розкішний подарунок Річардовій сестрі, Саладін вочевидь намагався викликати в Іванни симпатію. Навіщо? Чи сподівався він знайти в її особі союзницю? Чи йдеться лише про великодушність та щедрість султана, що їх усі так возвеличують?

Залишивши кобилу, Джоанна підійшла до краю майданчика і глянула на стежку, яка збігала вниз. Лише зараз на ній з’явилися шотландці – їхні голоси та стукіт каміння, що осипалося з-під копит, ледве можна було почути через безперервний скрекіт цикад. Сонце сходило дедалі вище, припікало, і Джоанна відкинула за спину довгі краї рожевого серпанку.