Лазарит

День промайнув немов у сні. Джоанна була ще занадто молодою, тому, незважаючи на пережите потрясіння, радість життя стрімко поверталася до неї. Ще до заходу сонця вона, вбрана в яскраві шовки, як незнана пташка, в елегантному тюрбані на східний манер, прийшла привітатися до королеви Беренгарії.

У покої її величності, крім неї, була ще й Річардова сестра. Півонія здавалася цілком нещасною – вона лежала, скрутившись у калачик, серед диванних подушок, а Беренгарія, сидячи поруч, обмахувала її віялом зі страусиного пір’я. За таких обставин ніхто особливо не розпитував у Джоанни про причини її тривалої відсутності, і їй залишалося лише висловити співчуття й поцікавитися, що ж так засмутило її великородну кузину.

– Ти ж знаєш, як я це переношу… – ледь чутно пролопотіла Іванна, жалісно стогнучи і з відразою відвертаючись від запропонованих Дівою Кіпру ласощів. – Чоловікам цього не втовкмачиш, а Річард… Він наполягає…

Вона відвернулась і стиха заплакала.

Беренгарія знічено пояснила, що в Іванни зараз такі дні, коли вона нечиста,[148] а Річард безапеляційно звелів, щоб його сестра завтра ж вирушала на прогулянку верхи. Саладінові донесли, що його подарунком – розкішною арабською конячкою – нехтують.

Джоанна знала: регули в королеви Сицилійської таки справді бувають неймовірно болючими. Але як це роз’ясниш королю? Дивно й те, що коли Іванна спробувала пояснити, що нездужає, Річард не зважив і наполягав далі. Хай там що, Півонія мусить проїхатися верхи на своїй арабці одним з узвиш на північ від Акри, правив своєї Річард, не бажаючи нічого слухати. Таке вже траплялося: Річард зазвичай був ґречним і поблажливим до дам з оточення королеви, але міг і знехтувати їхніми «примхами». Однак до чого така суворість та поквапливість?

– Півоніє, а може, замість вас проїдуся я? – несподівано запропонувала Джоанна. – Кажуть, ми з вами схожі, одного зросту, в обох чорні коси. Якщо я вберусь у ваші улюблені рожеві й малинові кольори й накину серпанок, закривши обличчя на манір східних жінок, – хіба наважиться хтось з’ясовувати, хто під вуаллю: сестра короля чи його кузина?

Півонія обернулась до неї і через силу спробувала зобразити усмішку. Повні вуста королеви Сицилії були покусаними.

– Джоанно, якби ти тільки знала, як я рада, що ти знову стала сама собою! Ти завжди була вигадливою пустункою!

Вона болісно скривилася, перевертаючись на спину.

– Якщо до завтра мені не покращає, на арабці поїдеш ти. Я вважаю, це чудова думка!

Розділ 18

Щойно почав займатися світанок, Джоанна де Рінель виїхала з Королівського замку в Акрі – треба було встигнути показатися на пагорбах до початку спеки. Іваннина малинова сукня сиділа на ній, мов улита, приховуючи ноги майже до шпор і лягаючи вишуканими брижами на круп коняки. Щоправда, сукня трохи тиснула в грудях, але вершниця в ній справді була викапана Річардова сестра. Обличчя її приховував блідо-рожевий серпанок, що його утримувала на голові легка діадема з рубінами й зубцями у формі пуп’янків квітів. Джоанну супроводжували лицарі з почту вдови-королеви Сицилійської – саме ті вірні шотландці, які охороняли її біля берегів Кіпру. Одному з них – світловолосому гігантові Осберту Оліфардові – Півонія особливо симпатизувала, про що при дворі вже почали з’являтися чутки. Присутність шотландців мусила будь-кого остаточно позбавити сумнівів: на сріблясто-бежевій блакитноокій конячці – саме сестра короля Англії, а не хтось інший.

– Річард спостерігає за нами з вежі, міледі! – із чітким шотландським акцентом мовив Осберт Оліфард.

Джоанна озирнулася й побачила згори, за зубцями парапету, постать короля. Він підняв привітально руку, лже-Півонія легенько вклонилася йому із сідла, притримуючи складки серпанку. Навряд чи Річард зміг би щось запідозрити – занадто великою була відстань, а в повітрі висіло досвітнє марево.

Вона не переймалася, чим може загрожувати їй ця підміна. Після жаху, в якому Джоанна провела останні тижні, все здавалося кумедною дурничкою. Подумаєш! Просто дами вирішили трошечки пожартувати. Та й хто може донести? Принаймні, не шотландці. Півонія ж, зі свого боку, заприсяглась, що до повернення кузини весь час буде у своїх покоях і нікого не прийматиме.

Але Річардова наполегливість у зв’язку з цією, на перший погляд, звичайною прогулянкою видалася обом дамам неабиякою та підозрілою.

Проминувши відбудований нещодавно міст біля брами Святого Миколая, Джоанна про це вже й не думала. Попереду лежав табір хрестоносців – точніше, та його частина, яку довелося зберегти, коли з’ясувалося, що в місті бракує помешкань для всього війська. Спершу ті, кому не знайшлося місця в Акрі, обурювалися, але Річард наказав надати їм найзручніші й просторі шатра, розтягнути повсюди полотняні навіси для захисту від сонця і встановити об’ємні чани з водою, щоб воїни могли щодня митися. Їжі в таборі було більш ніж досить, і обурення поволі вщухло.