Лазарит

– Я мало не віддав Богові душу, потрапивши у шторм, коли переправлявся через Англійський канал.[60] Відтоді зарікся від будь-яких мандрівок морем! Саме тому ми обрали обхідний і небезпечний шлях суходолом.

Спів припинився, на галерею долітав лише негучний передзвін струн, який невдовзі потонув у гаморі схвальних вигуків та оплесків. Опецькуватий купець із Магриба,[61] один із найбагатших у каравані, ступив до дами і, низько вклонившись, простягнув їй дар – шовкову шаль.

Обрі де Рінель ударив кулаком по краю балюстради.

– Присягаюся месою! Погляньте лишень: її обдаровують, немов вуличну дівку!

Він ухопив був меч, але Мартін стримав розлюченого благовірного.

– Не варто втручатися, друже. На Сході заведено висловлювати схвалення, підносячи ті чи інші дари. До того ж ця шаль із шовку, який у Європі вважають коштовним. Дійсно щедрий подарунок.

– Ви так гадаєте? – пожвавився Обрі. – Скільки ж вона може коштувати?

Чекаючи на відповідь, англієць устиг помітити у світлі смолоскипа, що горів неподалік, посмішку на обличчі госпітальєра й схаменувся:

– Утім, що мені до цього ганчір’я. Жалюгідний негоціантик наважується звертатися до високородної дами як покровитель! Це образа її честі!

– Сер, ви не маєте рації. У мусульман купців шанують на рівні з воїнами. Навіть пророк Мухамед був купцем…

Лорд і далі бурчав та сердився, аж раптом Мартін вирішив: зараз саме час пристати на пропозицію жовтоголового англійця, від якої він спершу був відмовився, і відвідати сусідню грецьку харчевню. Це дасть змогу йому скласти повніше уявлення про леді Джоанну.

Сер Обрі вмить зрадів.

Обидва спустилися у двір і, пройшовши за спинами слухачів, які досі оточували даму, покинули караван-сарай.

Вино в харчевні було досить-таки непогане – густе й солодке, як і більшість вин Сходу. Мартін, пославшись на обітниці, обмежився пряним шербетом,[62] зате сер Обрі, спорожнивши кілька кубків поспіль, швидко сп’янів і розв’язав язика. «Госпітальєр» уміло скеровував розмову, і незабаром мова знову зайшла про дружину володаря Незербі.

– Не дивуйтеся, сер лицарю, що Джоанна зверхня й оточує себе залицяльниками. – Обрі де Рінель несподівано стиснув міцний кулак. – Насправді, все це – лише омана. Готовий присягнутися кожним цвяхом Хреста Господнього, що кохає вона лише мене. Інакше й бути не може. Адже я здобув її прихильність, перемігши у великому турнірі у Вінчестері… Ніколи в житті я ще не бачив такого величезного скупчення людей, як там! І серед них – вона, геть іще дитя, молодша дочка одного з найзнатніших лордів Англії і родичка самого короля… Слід зауважити, – одна з найбагатших спадкоємиць країни… О, я мав заради чого битися й ламати списи, і я знав, як досягти мети, адже я – найкращий воїн в Англійському королівстві! Що і було підтверджено, коли мене привселюдно визнали переможцем…

Сер Обрі квапливо спорожнив черговий кубок і вів далі:

– Якби ви бачили, як тієї миті дивилася на мене Джоанна! І я зрозумів, що означає цей погляд та почав облогу за всіма правилами. Я юрбами наймав менестрелів, які на повен голос співали під її вікнами, я призначав їй таємні побачення, балував подарунками. Яка юна леді встоїть перед таким? Коли ж ми з нею впали навколішки перед її батьком і зізналися, що кохаємо одне одного, гордовитий барон Артур де Шампер, власник Малмсбері, Ґронвуду та інших великих земель Англії, не зміг нам відмовити. Сам король Генріх був на нашому весіллі, адже де Шампери – його родичі, він завжди був до них прихильний… Отак я, бідний лицар з далекої півночі, став членом могутнього роду і… – Язик сера Обрі вже заплітався, думки збивалися. – Іст… істинно, я завоював її мечем та звитягою, як лицар із балади!..

Сіро-зелені очі п’яненького англійця скаламутилися, солом’яне волосся сколошкалося, лице палало. Складно було повірити, що цей високий, але вже схильний до повноти чоловік якихось сім років тому був переможцем відомого на весь християнський світ турніру. Може, все це лише п’яне вихваляння?

Треба доручити Ейріку та Сабіру з’ясувати, чи відповідають дійсності його розповіді. Та поки що Мартін мусив зробити одне – підняти на ноги англійця, який уже почав сповзати з лавки, доправити його в караван-сарай і передати до рук похмурому капітанові Дроґо.

Замість того, щоб подякувати, цей сакс лише сердито щось пробурчав. Зі своїх покоїв на мить з’явилася леді Джоанна, обережно обхопила чоловіка за талію і, упівголоса щось йому кажучи, повела за собою. Може, вона й справді так прив’язана до чоловіка, як запевняв сер Обрі?…

У тому, що завдання Ашера бен Соломона виконати не так уже й просто, Мартін переконався протягом двох наступних днів. Темнокоса англійка поводилася відчужено, і всі його спроби привернути її увагу були марними. Серйозно заважали й тамплієри – вони весь час були при Джоанні, немов друге коло охоронців. З незнайомим госпітальєром лицарі Храму поводилися шанобливо, але прохолодно, усім своїм виглядом показуючи, що його присутність тут недоречна.