Лазарит

Коли вервечка каравану, котра здавалася нескінченною, вигиналася разом із поворотом шляху, лицар бачив Джоанну де Рінель – розкішну ошатну вершницю, яка ніби й не помічала ні спеки, ні куряви. Її струнка постава розмірено погойдувалася в такт кінського поступу.

Скільки ж їй років? – питав у себе Мартін. Сім років заміжжя! Сер Обрі згадав, що заміж леді Джоанна вийшла зовсім юною. Отже, їй трохи більше двадцяти. І вона досі безпечна, весела, сміючись, розпитує про щось караванного ватажка Євматія… Мабуть, про купу руїн у сусідньому пагорбі, – щойно вона показала туди рукою, затягнутою в довгу сіру пальчатку… Але навколо, як завжди, свита, а сер Обрі кудись зник.

Згодом йому таки пощастило: вдалося познайомитися з камертисткою Ґодіт.

Це сталося трохи за полудень, коли неквапний караван наздогнала тагма[63] закованих у панцир імператорських воїнів. Тяжко озброєні вершники спішилися, і, за знаком караванного ватажка, погоничі взялися зупиняти в’ючних тварин та відводити їх на узбіччя, щоб звільнити воїнам дорогу. Як це часто стається при поспіху, на шляху виникло сум’яття, люди та тварини засмикалися, заревіли верблюди й відчайдушно залементувала якась жінка, коли її дитя вибігло на середину дороги за два кроки від сталево сяючих вершників.

На щастя, Сабір устиг схопити хлопчиська за барки й одним рухом передати простісінько в руки матері, що голосила. Тим часом камеристка Ґодіт почала різко розвертати свого мерина, і додолу посипалися приторочені до її сідла якісь торби та підсумки. Мартіну довелося притримати мерина під повід і допомогти жінці підняти багаж.

– Як це шляхетно, пане! – охкала матрона, поправляючи покривало, що його так і поривався зірвати з її голови вітер. – Істинний воїн Святого Івана, який не покидає людей у біді!

– Сподіваюся, у вас усе добре? – стримано поцікавився Мартін, допомагаючи жінці знову сісти в сідло, а потім похвалив набірну збрую на її мерині, зауваживши, що і знатна вершниця такої б не посоромилася.

Камеристка вирішила, що цього достатньо, щоб почати бесіду. Збруя – вияв щедрості її доброї та благочестивої господині, зауважила Ґодіт та розповіла, що Джоанна вже понад рік у дорозі і що її мета – святі місця Єрусалима, а сама Ґодіт перебуває при ній як камеристка і довірена особа.

– А ваш слуга, пане лицарю, – молодець, – сказала Ґодіт, підостроживши мерина, щоб наздогнати госпітальєрового коня, який ішов широким кроком. – Урятував хлопчиська, та ще й так спритно! Я думала, сарацини тільки на те й здатні, що кидати списи в християнських дітлахів. Але він служить вам, отже, охрещений водою і духом, як і годиться, попри те, що на вигляд він типовий язичник.

Мартін усміхнувся і промовчав. Для християн усі іновірці – язичники. Що б сказала ця розважлива особа, якби знала, що і другий його «слуга» категорично відмовляється стати до причастя, стверджуючи: кожен варанг мусить пам’ятати віру пращурів. Сабір – правовірний мусульманин, вони вже багато років ідуть пліч-о-пліч, і він довіряє йому, мов рідному братові.

– А ви, сер, уже бували в цих диких краях? – не вгамовувалася балакуча камеристка. – Здається мені, в ромеїв тут не все добре. І сарацинів тут, мов мишей у запіллі недбайливого господаря, їхні мули завивають голосніше за церковні дзвони, які калатають на церковну службу. А що за християни ці схизматики-греки, коли не визнають Папи Римського намісником Бога на землі?

– Але водночас щиро шанують Христа і Пречисту Діву, – Мартін перехрестився, і Ґодіт поквапно повторила за ним. – Тому базилевс Олексій Комнін[64] і звернувся свого часу до Папи, просячи допомогти боротися із сельджуками, що напосідають на його державу.

Камеристка лише вражено сплеснула руками, але, опанувавши себе, поставила нове запитання:

– Якщо ромеї – порядні християни, нащо тоді імператор Ісаак Ангел, коли весь світ здригнувся, дізнавшись, що Саладін захопив святий Єрусалим, навпаки, зрадів і привітав султана з воєнною удачею? Чи це по-християнському: тішитися з перемоги ворогів Христа?

– Скажу лише, що Ісаак Ангел здійснив зграбний політичний хід. Привітавши Саладіна, він досягнув головної мети: султан не почав виганяти й переслідувати східних християн, мешканців Єрусалима. Їм усім було гарантовано безпеку.

– Які ж ці греки хитрющі! – скрушно похитала головою камеристка. – Недарма кажуть, що жодному з них не можна довіряти. Вони й невірних приголублять, хоч увесь час із ними воюють.

– Тутешні турки – такі ж піддані імператора, як і греки. У Ромейській державі живуть люди різної віри – вірмени, євреї, греки, араби, але всі вони сплачують податки в імператорську скарбницю. Нащо ж виганяти того, хто дає прибуток і шанує свого володаря?

– Це мусульмани шанують? А куди, по-вашому, пане мій, ішов той загін, що недавно, немов залізний вихор пронісся повз наш караван? Мабуть, десь заколот і язичники знову ріжуть добрих християн – нехай Бог боронить нас від таких страхіть!

Мартін розсміявся.