Лазарит

Погляд сера Обрі набув якогось дивного, немовби запопадливого виразу.

Мартін мовчав, спантеличений цією несподіваною тирадою. Їхні коні й далі йшли так близько, що, врешті-решт, буланий удаваного госпітальєра пирхнув, різко трусонув головою і загарцював. Вершник мусив натягнути повід. Баский сера Обрі теж відсахнувся – і негайно вирівняв крок.

– У вас чудовий кінь, – промовив госпітальєр, переводячи мову у звичне річище.

Його зауваження подіяло: сер Обрі задоволено погладив свого темно-рудого скакуна по шиї і мовив, що всіх коней, на яких їде він сам, його дружина та люди, що їх супроводжують, вирощено в маєтку Незербі.

Мартіна це не могло не зацікавити: породистий кінь у ті часи вважався розкішшю й коштував величезних грошей. Лише заможні та родовиті люди могли дозволити собі утримувати коней, решта перебивалися мулами й віслюками. А прислуга та воїни – охоронці подружжя де Рінель – сиділи на чудово виїжджених, міцних конях. Це були руді чи брунатні тварини благородної крові, усі без винятку вони мали білі позначки на лобі або морді – свідчення того, що чистоту породи ретельно пильнують.

Збадьорілий сер Обрі охоче пояснив: порода, яку розводять у Незербі, зветься хакне. Цих коней призначено для тривалих переїздів, і вони неймовірно витривалі. Особливо добрі вони в легкій упряжці. А в маєтках батьків його дружини вирощують справжніх бойових жеребців – дестріє, які здатні, мов пушинку, нести на собі цілком озброєного лицаря. Дестріє – одне з головних джерел прибутку родини де Шампер, їх залюбки купує дворянство, хоча значна частина поголів’я безоплатно переходить у власність ордену Храму, а потім відпливає в трюмах кораблів до Святої землі, де лицарських коней завжди бракує. Але, незважаючи на це, хакне з Незербі коштують чималих грошей.

Смакуючи деталі, лорд узявся докладно розповідати про труднощі конярства і прибутки, які воно дає. Він кілька разів шанобливо згадав дружину, з котрою, за його словами, ніхто не зрівняється у верховій їзді. А чи помітив сер лицар, які досконалі й невеличкі голови в незербійських скакунів, які в них лебедині шиї, стрункі боки, виразні очі та чутливі вуха? Усе це вони успадкували від арабських коней, яких привіз зі Сходу дід його дружини – барон Едгар Армстронг. Саме відтоді у володіннях де Шамперів і почалося конярство.

Чоловіків, які розмовляють про коней, складно відволікти. Тому жоден із них не помітив, що до них наблизилася леді Джоанна де Рінель.

– Мілорде, чоловіче мій, – шанобливо звернулась вона до Обрі. – Ви завжди мріяли потрапити в Левант шляхом, яким колись ішли перші паладини. Щойно наш караванний ватажок Євматій повідомив, що незабаром ми повернемо на старий шлях хрестоносців, який веде в Дорілею.[69]

Обрі здригнувся, і вони з дружиною спрямували коней у голову каравану. Невдовзі Мартін побачив подружжя навколішках при могилі, над якою височів прямий латинський хрест. Таких поховань тут було безліч – хрестоносців, котрі не пережили важкого шляху і ран від сутичок із сельджуками, ховали просто при дорозі. За минулі десятиліття пекучі вітри майже зрівняли із землею останні домівки паладинів, але хрести було видно здалеку. Ромеї їх не займали, а на схилах навколишніх пагорбів і в глибоких ярах час від часу знаходили з’їдені іржею шлеми, уламки мечів і вістря списів.

Надвечір подорожні дісталися пришляхового караван-сараю.

На відміну від розташованих у великих містах, цей караван-сарай був на відстані денного переходу від найближчого поселення і нагадував невеличку фортецю, обгороджену високими товстими стінами. Браму з важких дубових колод на ніч замикали на міцні ковані засуви. Внутрішні приміщення були тісними – навіть у найкращих покоях ледве поміщалося дві лежанки, а для жаровні з вугіллям місця вже не залишалося.

Тепло ж у цій гористій місцевості було дуже потрібне: щойно сонце сіло, з ущелин повіяло холодом, що пробирав до кісток. Тому багато з мандрівників розташувалося на подвір’ї, де можна було погрітися біля яскравого багаття.

Попри виснажливий шлях, Мартін не мав жодного бажання йти до вузької і твердої, мов камінь, лежанки, тому теж розділив товариство людей, які сиділи при вогні. Розмова точилася навколо того, чим переважно переймаються в дорозі: скільки ще денних переходів залишилося, чи варто остерігатися розбійників і чи нічого не чути про волоцюг-кочівників. Тим часом навколишні гірські пугачі влаштували перекличку. Їхнє пугикання, стогони й протяжне котяче волання було моторошним: немов у темряві причаїлась юрба пустельних демонів.

– Не зважайте на цих тварюк, – підкидаючи в багаття сухі колючі батоги ожини, намагався заспокоїти мандрівників караванний ватажок. – Порепетують і вгамуються, шкоди вони не завдадуть. А завтра ми вже будемо біля мурів Дорілеї, там узагалі нічого боятися.

– Чи давно ви водите каравани? – поцікавився чоловік, обличчя якого приховувала темрява.

– Важко згадати. Ще мій батько супроводжував на цьому шляху купців і хрестоносців, а я продовжив його справу.