Лазарит

– Клятий схизматик!.. – шалено гарчав він. – Ти взяв із нас щедру платню, запевнивши, що дорогою нам нічого не загрожує!.. Нахабний дурисвіт! Я витрясу з тебе всі ці гроші, до останнього пенні!..

Відтягнути сера Обрі від напівживого грека виявилося не так уже й просто – англієць був сильний, мов бик. Коли вдалося відірвати руки сера Обрі від горлянки Євматія, кремезного, опецькуватого чоловіка, той гепнувся на коліна, кашляючи і спрагло хапаючи повітря роззявленим ротом.

– Я сам жбурну вам у лице ці монети, пане, – прохарчав він, важко підводячись і поправляючи одяг. – Тільки б ніколи більше не бачити вас та не чути вашого голосу!..

– Не просто повернеш, – хмикнув Обрі, – а ще й доплатиш за те, що наразив життя благородного лицаря на смертельну небезпеку!

– Сер, але ж то не наш караванний ватажок поселив у цих пустельних краях тарантулів, – глузливо зауважив Мартін.

Серед натовпу роззяв залунали смішки. Леді Джоанна, яка переконувала чоловіка заспокоїтися і припинити безглузду сварку, сердито глянула на госпітальєра.

Проте сер Обрі ніяк не міг угамуватися, і тоді його дружина, на крок відійшовши, холодно промовила:

– Угамуйтеся, мілорде! Поводьтеся як високородний лорд, а не як скнаруватий міняйло!

Це була жорстока образа. Якої до того ж завдано в присутності простолюдинів.

Умить усвідомивши свою помилку, леді Джоанна закрила обличчя покривалом і поквапилася сховатися за дверима.

З юрби хтось підлив олії в огонь:

– Тільки дурні франки дозволяють своїм дружинам таке зухвальство!

Сер Обрі стояв, утупивши погляд у землю. Його довге солом’яне волосся спадало на обличчя. Коли ж до нього підійшов капітан Дроґо, лицар здригнувся й раптово навідліг зацідив воїнові долонею в обличчя. З розбитих губ і носа Дроґо зацебеніла кров.

Камеристка Ґодіт, обурено глянувши на свого господаря, простягнула капітану хустинку.

Мартін звернувся до свідків цієї сцени, які досі юрмилися під галереєю.

– Панове, чи не час нам відпочити? Завтра в нас важкий день!..

Трохи згодом, коли пожильці караван-сараю вже засинали, у двері відведеної Мартіну комірчини постукалися.

У кімнатці була лише одна лежанка, тому Ейрік розташувався при порозі, кинувши на глиняну долівку свій плащ. Від стукоту у двері він умить схопився, але Мартін сам відсунув засув.

Перед ним стояв Обрі де Рінель.

– Сер лицарю, дозвольте мені переночувати з вами.

Госпітальєр здивовано підвів брови. Він мовчав, навіть не пропонуючи непроханому гостеві зайти.

А той несподівано подався вперед і торкнувся Мартінової щоки. Госпітальєр відсахнувся. У русі лорда Обрі було щось жіночне.

– Мені здається, сер Мартіне, що в нас склалися довірчі стосунки. І тепер, тоді як… після того, як дружина мене образила… я не можу залишатися з нею. Зараз глупа ніч, і мені більше нема до кого звернутися…

Мартін кинув погляд на Обрі де Рінеля. А потім, не випустивши й пари з вуст, зачинив перед ним двері.

Розділ 5

Караван наближався до багатої Дорілеї. Тепер перед мандрівниками, тішачи погляд, пролягала квітуча рівнина. Багато з них уже передчували відпочинок після виснажливого переходу марудними кам’янистими плоскогір’ями. Повсюди зеленіли оливкові гаї, у промінні надвечірнього сонця вигравала річка, у хащах щебетали пташки. Мури зміцненого міста, складені з циклопічних кам’яних блоків, справляли враження надійного прихистку, але не менше втішала звістка, що в околицях Дорілеї чимало гарячих джерел, багато з яких вважаються цілющими й повертають силу.

Прибувши на місце, люди і тварини розташувалися на стоянку. Мартін негайно пішов на конюшню. Ейрік уже розсідлав його скакуна, насухо витер спітнілі боки буланого й накинув на нього легку попону. Помітивши удаваного госпітальєра, він виголосив:

– Сподіваюся, наступного разу не я, а ти будеш зброєносцем, слугою, конюхом і кухарем в одній особі. Тоді ти нарешті зрозумієш, як ведеться бідному варангу!

– Не загадуймо, – усміхнувся Мартін, думаючи про Руф, яка нетерпляче чекає на нього. – Усяке може статися.

Дівочий образ виник перед його очима, і лицареві довелося докладати зусиль, щоб повернутися в реальність. Зараз їм із рудим слід було дещо обміркувати.

Вони знали, що в Дорілеї караван мусить розділитися: частина його, очолена тим-таки Євматієм, вирушить через ромейські володіння на захід, до середземноморського узбережжя, а друга – поверне на південний схід і заглибиться у володіння Конійського султанату. У Дорілеї до обох частин каравану приєднаються нові люди, тому треба пильнувати.

Мартін замовк, помітивши: Ейрік слухає його у піввуха, вряди-годи таємничо усміхаючись у руді вуса. На запитання, із чого він, власне, радіє, приятель усміхнувся: