— Гальванеску був єдиним сином у родині медика. Крім нього, п’ятеро старших сестер. Батьки мріяли, що Гальванеску стане лікарем. А він навіть крові боявся, що страшенно дратувало батька — військового хірурга, бравого, сміливого, галасливого гультіпаку. Мати завжди прикривала, захищала. Гальванеску був її мазунчиком. Усе дитинство з ним траплялися якісь негаразди. То загрався у магію і спалив кабінет батька, то купив на вулиці «сухе варення» і нагодував сестер, аж ті мало не померли. Підроблене варення — важка отрута. Таки вступив на медичний. Був одним з останніх на курсі. Медицина його не цікавила. Його мати жалілася моїй, що Гальванеску зв’язався зі змієпоклонцями. Від гріха подалі батько відіслав його з Межі. За кілька років Гальванеску повернувся вже набагато серйознішим.
Василина з удячністю забрала тарілку з паруючою стравою з рук полового.
— А коли він нап’яв маску змієголовця?
— Я не те щоб стежила за його кар’єрою… Можливо, відразу після повернення. А можливо… Мати розказувала, що Гальванеску стажувався в Олександрівській. Потім отримав посаду ординарного лікаря у Кирилівському богоугодному закладі, й усе це йому не дуже подобалося. Працювати з душевнохворими не кожен зможе. Після Кирилівської його справи пішли вгору. Його прийняли до Університету на посаду приват-доцента. І тоді він уже був змієголовцем. Гальванеску — його нове ім’я. Знала лише родина і найближчі друзі. Але батьки заплющували очі. Чим би дитя не тішилося. А потім Гальванеску очолив Біологічну станцію. Це вже неабияке досягнення. Особливо для змієголовця, — Василина посміхнулася. — А чого ви раптом? Сім місяців дозволяли себе штрикати голками — і тут вирішили з’ясувати, хто вас таким зробив?
Очі Тюрина зробилися непроникними.
— Ви багато про нього знаєте. Ще один унікальний екземпляр до вашої колекції?
Олександр Петрович злився на весь світ. Раптом здалося, що стіни навколо стискаються. У грудях запекло.
У маєтку були впевнені, що батько закінчив свої дні у божевільні. Після нього з розпоротими грудьми Топчій знайшов пацієнтів Кирилівської. Там працював Гальванеску. Доктор-змієголовець був причетний до справи Ющинського. І він же зашивав груди Тюрину після нападу Топчія. Сищик почувався лабораторною мишею, якій здається, що вона сама обирає шлях. Натомість маршрут давно визначений тим, хто посадив тваринку в клітку.
Прибори Василини дзвінко впали на стіл.
— Ви нестерпний! Думаєте, я бачу у вас лише унікальний, доти не відомий вид людиноподібного? Думаєте, використовую вас для своїх наукових студій? — чимдалі більше розходилася Василина. — Ви забагато про себе думаєте. Тим часом саме ви, шановний Олександре Петровичу, постійно мене використовуєте? І при цьому навіть ніколи не дякуєте.
Тюрин звів здивовані очі. Ніяк не міг узяти втямки, що так розлютило жінку.
— Коли нарешті зрозумієте, кого я у вас бачу, тоді і кличте на обід! — Василина жбурнула на стіл серветку, розвернулася і рвучко подалася до виходу. Олександр Петрович уже кинувся слідом, коли його зупинив половий. Відживленому телефонували з нагального питання.
— Що ще за питання? — нагримав на полового Тюрин, притискаючи слухавку до вуха. Вже наступної миті його обличчя змінилося. Він швидко розрахувався і залишив заклад.
Пожежна карета вже поїхала. У дворі будинку на Бульварно-Кудрявській досі товклися роззяви. Людожаба з сусіднього двору голосно кричала до глухуватої відьми. Намисто з десятка бородавчастих підборідь здригалося у такт кумканню, відьма у відповідь щось шепотіла беззубим ротом і повсякчас спльовувала через ліве плече.
— Хороша була небіжчиця! Мух приманювала, вже і не знаю, як їй вдавалося, то й мені перепадало. І що це за бузувіри таке утнули? І головне, чин-то, чин у неї квартирував. Може, через нього? — людожаба сторожко глянула на Тюрина.
З під’їзду вибіг околодочний, грізно зиркнув на кумась і сиротливо розвів руками назустріч шефу.
З першого погляду Олександру Петровичу здалося, що сталася помилка. Дім як дім, якщо не зважати на запах гару. Ні тобі проваленого даху, ні обпеченої цегли. Лише пізніше побачив розтрощені вікна на своєму поверсі та сліди сажі над ними. Землю під кабінетом вкривало бите скло.
Тюрин здивувався, як чітко діяв вогонь. Коридор, передпокій, вітальня залишилися неушкодженими, вціліло навіть скло. Найбільше дісталося кабінету, руйнування перетворило його на нічліжку земляних упирів. Обвуглені стіни, потрощені меблі, розкидані папери. Але найжахливіше чекало за розколотою стільницею дубового столу. Від Євгенії Карлівни Житоцької залишився лише випалений контур на стіні.
— Ясно що вибух! Ніяк інакше! — видихнув Топчій. — Експертиза точна. Бумбель постановив. Каже, нерозведений фенікс. І кому здалася старенька, ще й з неповною кебетою?
— Не думаю, що хотіли її вбити, — Тюрин пнув перекинуту канапу, що правила йому за ліжко. Так і не розжився на спальню. Ніс мимовільно ловив солодкий запах печеного м’яса. — Мабуть, непомітно зайшла, вона таке полюбляла.