Лазарус

Земля починає труситися. Тюрин чує злякані крики. Карл несподівано падає навколішки і підносить руки до неба. З глини проростають кістки Змія. Тюрин задирає голову, він не вірить своїм очам. Гора продовжує здригатися. Він ледь тримається на ногах. Падає і вдаряється щокою. Бачить кров на жовтій кістці, свою кров. У божевільному танці кістки утворюють склепіння. У центрі лежать два тіла. Це людські тіла. Одне вибухає сонячними метеликами і розчиняється у кістці, друге чорніє і розповзається гадами.

Тюрин кричить. Перед ним відкривається жахлива правда: серця немає, його вже хтось забрав. Степан намагається допомогти, лізе до нього, закликає тікати. Тюрин над силу підводиться і встигає помітити, як Степан нахиляється до місця, де було чорне тіло. Степан підіймає кістку, схожу на ніж чи людське ребро, а ще дерев’яну скриньку. Тюрин хоче закричати, застерегти цього не робити, але не встигає. Кістки Змія знову провалюються під землю, а очі заступає пелена…

V

Олександр Петрович заявився на службу лише по обіді. Був наче з похмілля, ледве прокинувся від дивного жахливого сну.

— Уявіть, Парфентію Кіндратовичу, — сказав він Топчію, вмощуючись у кріслі, — мені наснилося, що я — мій батько і беру участь у розкопках на Щекавиці. Навіть привиділося, що порізав обличчя об кістку Змія. А батько і справді мав шрам на лівій щоці, — Олександр Петрович почухав синю руку. На його подив, шкіра ледь порожевіла.

— Грушки Солохи? — запитав Топчій і махнув рудому, що спробував зайти до кабінету, але побачив Тюрина і поквапився зникнути. Олександр Петрович упізнав «свояка» з Думської. — З них і не таке побачиш. Першокласні.

Околодочний мав стурбований вигляд.

— Що за ґвалт? — Тюрин кивнув на коридор, з якого долинали голоси. Вирішив не питати про свояка. Достатньо того, що Топчій мав прорву родичів і мусив постійно вислуховувати їхні прохання.

— Та поки ви спали, тут таке сталося, — околодочний підсунув тарілку з сирим м’ясом. Цього разу Тюрин не відмовився. Після сухого варення і сну почувався страшенно голодним.

З кабінету Скалонне лунав ведмежий рик.

— Добринін зранку був, а тепер от Фальдберг репетує, — пояснив Топчій. — У Думі з’явилися нові «документики».

Олександр Петрович аж закашлявся від несподіванки. Цього не очікував. З дверей голови поліції пролунав нетерплячий бас:

— Пане Тюрин! Я чую, що ви на місці, зайдіть до мене.

Сищик витер кров з підборіддя і пішов до Скалонне.

— Це кінець! Мало того, що ви звинуватили чорта — людиноподібного, так тепер виявляється, що він ні до чого! — волав Фальдберг. Жорсткий комір врізався у порослу темним хутром шию, і здавалося, от-от лусне від голосових зусиль. — Містом ширяться чутки, збираються чорносотенці, погромники. Молодчики Голубєва вже влаштовували засідку під моїм будинком. Ви збираєтеся щось робити?

Скалонне розвернувся до відживленого. Від різкого руху, ніби шматки свіжого сала з Бессарабського ринку, підстрибнули великі рожеві щоки. В очах поліцмейстера застигло те саме питання. Куди й подівся запобігливий тон першої зустрічі. Тепер Скалонне вимагав дій від підлеглого.

— Ви кажете, з’явився новий документик. Можна на нього поглянути?

Поліцмейстер простягнув аркуш.

— Сьогодні зранку секретар Шкуро знайшов на столі Фріцика. Той самий дурнуватий текст про права написаного, але дата нова.

— Добринін не заспокоїться, поки не почнуться відверті сутички між людьми і нечистю, — Фальдберг потягнув за тугий комір.

— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб… — пробурмотів Тюрин, ігноруючи ревіння берсерка. — Тут нове закінчення. „Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді“».

— Маячня! — знову заревів берсерк. — Ці документи не мають ніякого сенсу.

— Фрідриху-Рудольфе Людвиговичу, ви ж знали Фріцика, які справи вас пов’язували? — запитав Тюрин.

Берсерк кілька секунд гучно сапав, здавалося, збирався на думці, а потім несподівано закричав: