Лазарус

— Вона, мабуть, була прегарна? — Тюрину здалося, що старий щиро сумує.

— Так. Дуже мила. Страшенно потерпала, що їй не передався дар. На жаль, не міг з нею побратися. Вже був, так би мовити, одружений. Помилки молодості, — зітхнув Голубєв. — Ах, жінки — дивовижні істоти. Мій син цього не розуміє. Але з ваших очей бачу, що й вас торкалася стріла амура. Скажіть, — старий нахилився, і Тюрину здалося, що від нього повіяло Тамариними парфумами, — а після відживлення ви вже… Ви розумієте, про що я?

— Степане Тимофійовичу, — зніяковів Тюрин. — Я, власне, у справі. Потребую вашої професійної консультації.

Голубєв зітхнув: жінки йому були цікавіші за професійні розмови, і показав на стілець.

— Чи траплялися вам випадки несподіваної появи чи зникнення документів? Особливо коли вони були дуже необхідні. Ви розумієте, про що я? — Тюрин уважно подивився на вченого.

Голубєв по-змовницькому посміхнувся, дістав з професорського костюма залізну флягу і простягнув Тюрину. Поліціянт зробив ковток і від задоволення прицмокнув. Це був розведений живий сік.

— Розповім вам одну легенду, — хитро примружився Голубєв і нахилився ближче, — кажуть, у найчорніші періоди історії, коли мир тріщав по швах, люди заручилися підтримкою одного з видів людиноподібних, які мали здатність допомагати у таких делікатних речах.

— Лист Офаніти Бека, що знайшовся у 1892-му, і «Договір про чесність співжиття нечисті з людьми» — справа рук цього виду? — здогадався Тюрин. Голубєв задоволено кивнув, ніби й очікував на здогадливість Тюрина.

— Ви хочете сказати, що знаєте, як було сфальсифіковано лист Офаніти? То, може, поясните і події у Думі? Впевнений, ви про них чули.

— Такий самий запал, як у батька, — осадив його Голубєв і самовпевнено додав: — А листа Офаніти не існує. У 1892-му чутки розпустили, щоб погамувати натовп і виправдати «Договір». Не більше. Хоча ваш батько вірив, що Змій отримав знання у подарунок від виду, «чия стихія непостійність і хитрість»…

Тюрин впізнав цитату з «Легенди про дарунки Змію» з книги Лазаруса. А за цим прийшов спогад про ранковий сон, де він очима Тюрина-старшого бачив розкопки на Щекавиці. Два обличчя — молодого Голубєва з ледь помітною сивиною і цього зовсім білого — злилися в одне. У сні Степан Голубєв витягнув із завалів його батька. Але хіба можна вірити снам?

— Ви брали участь у розкопках могили Змія? — тихо запитав Тюрин. — Що ви там знайшли?

Голубєв подивився в очі поліціянту. Кілька секунд мовчав, а потім безбарвним голосом відповів:

— Нічого. Про це написано десятки монографій і звітів спеціальних слухань. На них є підписи і вашого батька.

— Я… Я його майже не пам’ятаю, — раптом зізнався Тюрин.

— Ви схожі на нього, навіть у цій подобі, — Голубєв торкнувся плеча слідчого, знову дістав живий сік і приязно всміхнувся. — А ця справа у Думі… у вас уже є якісь зачіпки?

— Маємо підозрюваного, щоправда, мертвого.

Від чарівного напою стало легше. Не називаючи імен, Тюрин розповів, що один з працівників секретаріату Думи — чорт-душолов — був знайдений мертвим у себе в квартирі.

— Знаєте, мені от що спало на думку, — очі Голубєва весело блиснули, — мій учень нещодавно видав прецікаву монографію про класифікацію гаспидів нижчого порядку. Ви згадали про склад речей у квартирі чорта. Для душолова це не характерно. Може, в нього був знайомий чорт-лахмітник а чи який родич, що й переховував у нього майно? У чортів таке буває.

Тюрин зацікавився. Він теж звернув увагу на невідповідність, але не подумав про родича-лахмітника.

— І ще одна порада, ви ж заради цього приходили? — підморгнув Голубєв. — Я вам тут казок про Змія наговорив. Але в кожній казці, як-то кажуть, є частка правди. Раджу почитати про малі делікатні види. Взагалі види треба знати. Не тільки люди часом поводяться дивно. Людиноподібними теж можуть керувати пристрасті.

Тюрин не дослухав. Думками вже був у відділку і шукав спосіб дістати чорта-лахмітника.

VI

Тюрин переставив канцелярське приладдя, недбало скинув на стільця теки зі справами і розстелив на столі мапу Києва.

— Й отак просто покаже чорта-лахмітника? — без особливого натхнення запитав він.

— Ясно що. Механізм безвідмовний, — впевнено проказав вовкулака. — Я так глека знайшов, якого один подільський лайдак-лахмітник поцупив.

Олександр Петрович з недовірою глянув на Топчія. Потім зітхнув, збалансував маятник і голосно промовив:

— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.

Веретено сіпнулося, трохи відхилилося на південь і повернулося у початкове положення. Топчій підбадьорливо хитнув головою. Ще тричі сищик повторив примовку. Нарешті масний палець Парфентія з жовтим півколом нігтя впевнено тицьнув у мапу.

— Осьдечки наш Ідзьо. Тепера не втече.

Маятник вказав на Бессарабський ринок. Адресний стіл видав, що там розташована крамниця Леона Вікентійовича Ідзиковського.

*

Вивіска ледь вгадувалася з дороги. У захаращеному дворі гуляли кури, колупав долівку чийсь безштанько.