Лебедина зграя. Зелені Млини

Ярема вийшов. А тут, на столі, скрипочка із смичком, Сильвестрова, певна річ. Доки ми йшли через головний ґанок, Сильвестр, напевне, вислизнув через ті двері, «забиті», та, певно, й не один вислизнув, про це свідчать кинуті стільці.

— А Москва стоїть… — каже Лель Лелькович.

— Ці везуть і везуть поранених. Там випали сніги. А ми тут південніше… Якась довга осінь, ще не було такої…

— А що за народ тепер тут?

— Мадяри. Тих погнали на фронт…

Повернувся Ярема: поснули діти. Лель Лелькович показує Яремі на карбідку, той бере світильник зі стола, йдемо всі за ним в коридор, діти на підлозі наче побиті, Лель Лелькович стоїть над ними на милицях, каже Яремі, щоб вніс соломи до кабінету й ряденця якісь, прийшли ж бо до школи, а не куди–небудь. Що вони про нас подумають?.. Іду з Яремою до стіжечка, потім по ряденця у сторожку, песик дзяволить, дзяволить, через Зелені Млини знову йде поїзд — у зворотний бік, на схід, важко йде, долає підйом. «З танками», — каже Ярема десь з–під білої в'язки…

Вдосвіта випав сніг, настає зима, курить сторожка перехнябленим комином, Ярема готує сніданок — для всіх, а за стіною вже постукує милицями Лель Лелькович, виходить через свій ґанок на подвір'я, у білому кожушку, в шапці, гукає Ярему. Ярема біжить до хліва, виводить коня, білого старого коня, допомагає Лелю Лельковичу забратись на нього й, одібравши милиці, чекає, чи верхівець не впаде. «Мальво, Мальво!» До вікна підбігає Мальва, бачить вершника, той саме виїздить з подвір'я, помітно зачудована ним, поїхав прилаштовувати дітей на зиму, а по зимі стане видніше, як воно буде.

Це той Лель Лелькович, який стільки років витанцьовував у клубі з однаковим хистом і щонайпшаркіші і щонайграціозніші танки лемків. Повернувшись, він сказав, що ніхто йому не посмів відмовити, що якось вже ми тут гуртом дамо раду і дітям, і собі. Мальва не могла стриматись, підійшла до нього, заплакала… Я згадав шкільну молотарку, все оте пригадалося, що знав про них, і нишком подумав, що якби життя дослухалось людей, підкорялося їм, то вони з'єдналися б у великий союз вже давно, іще того незабутнього літа, коли я все тут порівнював з нашим безсмертним Вавилоном.

Весь день заложників гнали до Глинська. Напівміфічні вавилонські бабусі замикали той похід у смерть, а за ними з роздертими спекою пащами душились в ошийниках вівчарки кольору пилюки, яку здіймав над собою натовп. Деякі бабусі не витримували, падали на коліна, зводили до неба руки, жилаві й темні, як земля, і тоді постріл примушував озиратись увесь натовп, що вже хотів швидше здолати цю останню дорогу. Що ближче до Глинська, то частіше лунали ті поодинокі постріли, й поволі натовп звик до них, передні не озирались, місили гарячу куряву літа, задихаючись у ній. Ні вітерця в полі. Курява посувалася разом з ними, разом з ними і вповзла до Глинська. Йшли по головній вулиці, гаряче каміння бруківки обпікало дітям ноги, тому всі, хто босий — і жінки, й діти, — пробували виступати на обочину, але жандарми заганяли їх назад на бруківку, весь гурт наддав кроку, пішов шпаркшіе — босі обганяли взутих. На ґанку колишнього будинку райкому обвис прапор — здалеку це так нагадувало минуле, та ледь шелеснув вітерець з Південного Бугу, заграв шовком, Фабіян загледів на прапорі свастику — в будинку розмістився гебітскомісаріат, оточивши себе зусебіч високим колючим дротом. Сам будинок, однак, не був занедбаний, його підбілено, а ґанок пофарбовано у сірий колір.

Натовп зупинили неподалік, на ярмарковому майдані. Діти попадали на бруківку, вимиту напередодні в'язнями, матері заходилися годувати немовлят.

З будинку вийшов Месмер у супроводі перекладачки — юної, ставної, з цупкою косою на голові — на німецький лад. Щось сказав перекладачці, і її прокурений тенорок оголосив людям майже якось відсторонено, ніби без неї: «Чоловіки — до Вознесенія. Жінки й діти — до Спаса. Так наказав пан Месмер». Сам він підтвердив це кивком голови.

Дружини прощалися з чоловіками, заячав Явтушок, залишаючи Прісю з його вилетками — найменшими синами. Голим у дорозі накинули іще чиєсь дитя, зовсім пуцьверінка. Пріся посадовила його на «барана», тримаючи за ніжки. Потім всю дорогу його ніс Явтушок на собі. Все злився ще й на те, що мусить нести, крім власного горя, й чуже в тій останній дорозі. Тепер він поцілував хлопчика у чоло, як рідного, хіба ж дитя в чомусь винне.

— Прощавай, — мовила Пріся, — коли що…

Явтушок заридав. Їх, чоловіків, недаремно засилають до Вознесенія. Або спалять там, або ж розстріляють цієї ночі. Ще коли вибралися за Вавилон, Явтушок бачив, як його хата спалахнула свічкою. Зараз Фабіян повів їх до Вознесенія. Явтушок пробився до нього підтюпцем, взявся за лікоть: «І померти, гади, разом не дадуть». — «Вандали, — відповів філософ. — Що ти з них хочеш». Перепитав: «Не бачу Савки Чибіса?» — «Не було його біля розп'яття. Або втік, або вбили. А цапок ваш був. Шмигонув у коноплі, коли проходили повз Бугів. А ще кажуть, що худобина не має розуму. Аби ще нам такий розум».