Лебедина зграя. Зелені Млини

Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке будь–коли сотворяли і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя.

Коли лебедина зграя курличе наді мною, я думаю про тих, кого немає серед нас, і не шукаю в небесах їхніх бентежних душ, як це схильні робити деякі поети, — тим віддають небо, а самі втішаються радощами земними, — я далекий від того. В людей, як і в птахів, вина ключового поволі поширюється на всіх у ключі, на всіх, хто має крила й годен у важку годину розсікати повітря для інших, для слабших, пильнуючи підступну просторінь у тумані чи смерть на вершині ночі. Вина ж філософа хіба що в тому, що він уміє з'єднати минуле з майбутнім, що він уміє побачити землю свою у єдності й цілісності великого й малого, у величі загиблих і в буденності живих, як побачив її Перікл, опинившись у Пантікапеї: «Чудова земля, і народ міг би перебратися сюди, але як бути з кладовищами, на яких поховані великі предки? Без них народ може змаліти навіть тут».[40]

Якщо з роками я не втрачу здатності посміхатись, то напишу про Веселі Боковеньки, а поки що прошу піднятися на літаку, на якому Степченко катає передовиків, поглянути на цю землю з пташиного польоту й увікопомнити собі, що тут стояв Вавилон, і люди, коли їм ставало краще й душа їхня прагла високості, могли літати лише на гойдалці, під якою щойно помер філософ, наречений Фабіяном, що в святцях глинської церкви на Вознесенії записаний як Левко Євлампійович Хоробрий. А все ж шкодую, що у Веселих Боковеньках вже не буде цього персонажа, який був для автора людиною високою й безкорисливою. Душа його звільнилась від варти й вознеслась, як і написано у Платона, та якщо вірити древнім, то душа філософа не щезне відразу, а ще здатна жити без варти три тисячі років.

На цьому ми згортаємо історію Вавилона, свідомі того, що сказаного тут набагато менше, аніж не сказаного, але будемо плекати надію, що й у такому вигляді книга зможе прислужитися людям. Все ж осмілюсь закінчити словами прадавнього літописця, який в літо 6581 (1073 рік) записав: «А кінець усім книгам: якщо тобі не любо, і другу не твори»[41]. Бо лише люди можуть повертатися до людей, і в цьому нетлінність світотвору.