Лебедина зграя. Зелені Млини

Вавилонові не судилося зажити всесвітньої гіркої слави, як Лідіце, чи Орадуру, чи Крагуєвацю, але Вавилон у республіці — те звучало. Перед його трагедією ніхто не міг залишитись байдужим, — ні тут, у Зернограді, ні в столиці — Вавилону давали все, що він просив, — цеглу, залізо, шифер, асфальт, цемент, скло, гуму для машин; одне слово, агенти Вавилона нишпорили по главках, міністерствах, управліннях, де прохали, а де і вимагали, саме слово «Вавилон» діяло чудово на слух і проймало найчерствіших, а ще сказати і те, кому із смертних не хочеться доторкнутись до вічності: Вавилон! І коли на станцію в Глинську приходили вантажі з поміткою «Вавилон, колгосп ім. Рубана» та ще з категоричним застереженням — «обережно», «не кантувати!» і таке інше, — у Глинську аж закипали від заздрощів. «Підкупили всю країну, бестії», — казали про Вавилон. Загострення між Глинськом та Вавилоном ставали дедалі одвертіші, а надто з тих пір, як Вавилон збудував свій власний аеродром для поштових і сільськогосподарських літаків. Коли глинський аеродромчик жух від дощів — вся пошта і всі пасажири з великих міст прибували сюди. А як заходилися тут будувати знамениту вавилонську фабрику сала, з бойнею і ковбасним заводом, то Глинськ зовсім втратив ґрунт під ногами і для рівноваги виклопотав для себе кілька унікальних підприємств, в тому числі і новий цукрозавод–автомат, хоч це загрожувало закриттям старенького Журбівського заводу, збудованого іще за Терещенка. Аби Вавилон не так круто дерся вгору, до нього ще приєднали Козів, потім гонорове, але таке ж відстале Прицьке, а далі іще одне невеличке сільце — Веселі Боковеньки, за вісімнадцять кілометрів від власне Вавилона, і з того дня почали називати Вавилон Веселими Боковеньками, поки що без декрету, а згодом таки виклопотали указ про перейменування Вавилона на Веселі Боковеньки на тій єдиній підставі, що, мовляв, стара назва вичерпала себе історично й соціально. Так було покінчено з Вавилоном, і Глинськ тепер вгамувався, бо хто може назвати цілий район Веселими Боковеньками? Адже є щось дискредитуюче вже у самій назві: Веселі Боковеньки, веселі лежебоки й загалом слово веселі прибрало тепер дещо іншого відтінку, аніж сто чи й навіть п'ятдесят років тому. Воно стало синонімом — несерйозний, недержавний, хоч Фабіян завше твердив, що веселощі — це те небо, під яким цвіте все, окрім злоби.

Отже, великий вавилонський філософ помирав у Веселих Боковеньках під знаменитими в'язками в товаристві цапа, який доводився всього лише сином цапові Фабіяну, тому, природно, не міг збагнути, свідком чиєї смерті він є. А в цей час Веселі Боковеньки святкували свою перемогу над Вавилоном на власному аеродромі. Один за одним знімалися в небо літачки, від отих найбільших, які могли тут приземлитися, знаменитих ПО–2, до «бджілки», яка в повітрі нагадувала золотокрилу бабку. Катали передовиків виробництва. Правлінню хотілося, щоб люди побачили свої Веселі Боковеньки з висоти пташиного польоту, аби проникнутись до них більшою повагою. Картина відкривалася вражаюча. Перегороджена річка Весела Боковенька затопила Чебрець: скидалась на велетенське море з флотом, причалом і маяком, уздовж моря, на всі вісімнадцять кілометрів пролягла набережна, по якій шпацирували зараз індики — власники тих птахів товклися у черзі на катання. Один літачок ледве не зачепився за в'язки — у бур'янах закричали кури, цапок зірвався й помчав геть зі страху, переплигнувши через пліт, а між в'язками од вітерця, здійнятого літаком, захиталася гойдалка. Філософ подумки став на неї й заходився літати. Але з ким? Ага, чи не з Явтушковою Прісею. Так було в житті всього лише один раз, пригадуєте, — після Йордані, коли Явтушка певний час не було дома… Був такий гріх, і якби Явтушок не повернувся з дороги, то, може, все життя Левка Хороброго склалося б інакше.

Варта облишила його тіло, й душа вирвалась зі своєї в'язниці й перестала належати йому. Мозок ще жив, і він збагнув це без страху — може, отак спокійно помирав лише Григорій Сковорода. Фабіян помер на вісімдесят третьому році життя, ніяких писаних праць по собі не залишив, а на його ощадній книжці значиться капітал — один карбованець (мінімальний початковий внесок вкладника). Отримати ті гроші ніхто не міг, і на них тепер наростатиме два проценти річних. На хату зголосилися якісь далекі родичі, але голова сільради відвадив їх: у цій хатині, що чи не єдина вціліла від старого світу, він збирається заснувати музей нашого минулого.

Я людина, й у всіх гріхах людства є й моя вина. Латиняни говорили колись: mea culpa, що означало — моя вина, моя помилка. Я кажу просто: моя вина, без латинянських пом'якшень та обмовок на помилку, бо ж найбільша моя вина падає на мене саме за помилки — мої й чужі.