Легенди Старокиївські

Відійшов на кілька кроків до срібної миси, що стояла на штудернім тринозі, налив до неї води «непочатої», тієї, що її до схід сонця сам щодня з «таємної» лісової криниці-джере-ла приносив. По тій воді ворожити мав.

Переніс триніг з мисою перед статую бога, нахилився над водою, простягти вперед руки, й закляк з нерухомим поглядом, зануреним у прозору воду. В храмі нашорошилась тиша, ніби чекаючи пророчих слів. Але з-поза храмової стіни почав пирхати Святовидів кінь. Здавалось, питав Свято-вида, нагадував: «Чи не час вже об’їздити землю? Та й проглянути треба: де небезпека причаїлася, чи нову напасть готує Чорнобог?»

Пирхав і пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вівтарною стіною, завжди напоготові прийняти золоте сідло, що лежало в самім храмі до розпорядимості бога. Тільки ж бог та найвищий жрець сміли діткнутись посвят-ного коня. Жрець міг його годувати, напувати, чистити, але кульбачити золотим сідлом міг тільки сам Святовид, коли в темних ночах робив «оглядини світа». Ранком по таких ночах Водслав знаходив посвяченого коня вкритого милом, в тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмінний, сторожко, але спокійно дивився він всіма шістьма очима в минуле, дійсність і майбутнє, й ніщо в світі й поза світом не було вкрите від його зору.

Час минав. Жерцеві руки, мов налиті оливом, тягли до землі. Очі від напруги зайшли сльозою, ноги тремтіли, у вухах гучало. Немов земля починала тріпотати, як на водянім шерху, а над нею гучав розгойданий бурею ліс. Імла застилала воду в мисці, закучерявилась перед очима, креслячи веселкові стежки та протопти. І ними побігли Водславові очі, немов коліщата, пущені згори. Думка ширяла орлицею понад всією Київською землею, пильнуючи кроків тих, кого послав сам Святовид розказом уст жерця свого Водслава.

— Не нашою — людською… Своєю власного рукою пометися, боже, тобі належить насолода та! — молився Водслав з останніх сил, а серцем відчував кроки підвладних своїх і тупіт їхніх коней, що, як і вершники, мов житло власне, знали старезні ліси далеко й широко.

А в глушинах тих справді сотки очей стежили за Аскольдом та його дружиною, що продиралась лісами-хащами. Та князь нічого не прочував, не вчув і не побачив, бо «йшов за звіром». Тільки було йому, ловцеві вправному, неначе дивно: от-ось зовсім близько, субіч шусне, і знов — немов у тань пішов — не чути ані диху! То ось немов мигне у сухолі-сі, то знову в сутінь пірне, як ведмідь в свою гавру. Ні пси, ні пардуси-котюги не можуть «піднести» звіра. Омана, чари, злуда?.. Таж ясно чути: ось знову хрустить під звіром! Таж най і чари: князь не відступить! Все прудчіш летить Асколь-дів кінь, все глибше в хащу заносить. Давно вже князь — один, з дружини лише четверо в зв’язку, не відстають від князя. То — найпевніші й найліпші ловці-товариші. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цікавість і загара.

А в капищі під звислими вусами жерця Водслава ясніє злорадісний усміх:

— Добре справляються Свядовидові діти… Бог помагає своїм вірникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знайде його Святовидова мста.

Ось ще хвилина, і раптом, як зела з прілої весняної землі, теплими дощами Яр-бога змитої, виросли довкола князя бойовники Святовидові. Так вправно мечами блиски метають, що здається — в кожного не дві руки, а по шість пар з рамен виростає. І кожна кидає блискавки…

Довершено!

Цілою своєю вагою впала помста. Смертельний удар за-сяг князя Аскольда, не минув і його вірних прибічників-друзів. Всі удалі та угарні ловці стали вловом Смерті-Мора-ни: полягли кістьми на узліжку Поляни Святовидової. Ще на мить одну отямився вбитий Аскольд. Усвідомив уривком вгасаючої думки: «Пробито голову в тімені… ноги зломані, груди проткнуто списом…»

Клекоче не стужавіла ще княжа кров у роззявлених устах, а каламутний погляд крізь серпанок смерті ще бачить лісову прогалину. Он межний стовп на узміжжі, вартує Святовидів «Слуп» над потоком. Он сям-тут лежать всі чотири дружинники княжі, що з ним вірно сябрували, всі — чолом до землі — поганському богові востаннє вклонились, у підніжжя «Слу-пу» лягли. Найближче до князя улюбленець юнак Услад, головою русявою аж у потічок занурився, в драгву ув’яз руками… Немає більше нікого — повтікали убий-душі…

Вгасаючий Аскольдів погляд спинивсь ще на світлій смужці зеленавого неба, вритій, мов інкрустація тиркизу в старовинну мідь, — до темно-зеленої стіни лісу. Несподіваним холодом раптом облилось вже затихаюче серце. І разом зменшилась перед тим нестерпна болість ран: з кров’ю й життям також втікала з тіла. Стало легко й спокійно, як по відкинутім тягарі. І думка ясна, аж гостра, блиснула в мозку на мить зміцнілім.

«Прийми, Ісусе Христе, душу служебника свого, Мико-лая. Най Богу офірою за… тих, що не відають, що творять…»

Напнувсь і спробував піднести для хреста ще так недавно могутню правицю. Таж від того руху з грудей цівкою линула кров. Велике тіло розпружилось, витяглось в повну довжину і вгрузло, нерухоме, у м’ягкий пухкий мох під великим пірамідальним дубом.