Легенди Старокиївські

Звіринецький владика Ольма з ватагою хлопів закінчував рубати дерево на нові засідки. Вглядівши високого оленя, що гнав напрямом до «Слупу», владика мовчки зробив знак старшому дроворубці, мигнув на двох волоських псів й, перекинувши важку кушу на руці, безшумно рушив назукісь оленеві.

«Пішов пити з потоку біля «Слупу», — міркував Ольма й, намагаючись не поворухнути ані галузинки, прокрадався за звіром. І зненацька немовби сам перетворивсь на слуп: біля потоку зочив п’ятьох багато вдягнених мерців, розкидані тарчі, зламані ратища, труп великого коня, — пізнав відразу, — княжого коня на зритій в бою землі. Оглянувся обачно, не повертаючи голови, лиш обвів поглядом: чи нема десь у засідці когось із живих? І тримаючи за собою псів, підступив до трупів.

— Так! Князь Миколай! — не стримав Ольма невільного покрику. Стояв, спустивши на груди голову й повними суму очима дивився на спокійне Аскольдове обличчя, чисте від крові, не спотворене ранами. Діткнувся студеної руки, що не тримала тяжкого келепа, перехрестився, впавши навко-люшки, але не затримався довго. Прудко звівсь і підбігцем повернув до дроворубів. Бачив, як вони вимахували сокирами, але ж якийсь час майже не усвідомлював собі, що роблять хлопи, бо ж не чув гулких ударів сокир по білих тілах могутніх дерев, не чув тяжкого хекання потомлених смердів. Аж по хвилі труснув головою й махнув рукою на дозорця. Кремезний, озброєний чоловік підбіг до пана.

— Здвигу, — тяжко дихаючи промовив владика, — ось, там… замордовано нашого… князя… Миколая… Постривай!.. Тут, біля «Слупу», ще лежить тіло його й дружинників… Гони по коні, по лучників, підводи. Відвеземо до городища. А смердам вели рубати дерево на будову. Замість того поганського стовпа на межі Святовидових гаїв най стане церква святого Миколая. Най стоятиме там на вічні часи, де була пролита чиста кров християнська…

Сталося по бажанню Ольми-владики: його слуги зрівняли з землею поганський «Слуп», а на його місці невзабарі виросла церківця «На слупі», серед хащ на узміжку Святовидових посвятних лісів. Але ж в насидженому місці, мов у гаврі ведмежій, сиділи жерці Святовидові. Не встиг виго-стити їх з своїх земель князь Аскольд. І, може б, живі, що в Києві стольнім гіркими слізьми смерть Аскольдову оплакували, може б, і дали вони ради з Водславом, — таж схвилювало їх чудо дивне. Не схотів мертвий князь Аскольд-Мико-лай покинути місце, скроплене власного кров’ю! Немов корінням у землю вросло у мох під майним дубом гостроверхим його велике тіло. І хоч шість пар найкремезніших княжих дружинників ледве здужавши, тіло князеве з землі здвигли й на вкритий килимами повіз поклали, — не рушили коні-змії того повозу з місця.

— Хоче князь Аскольд тут лишитись! Хоче стати на сторожі, щоб з чорних хащ не виходила погань нехрещена й не ширилась пошестю на Русь-Україну.

Так сказали думні мужі, дорадники, дружина. Так вирішив і стольний люд.

І таки була то ясна правда. Бо ж, коли зібралось духовенство «погребеніє творити» й відспівало «посліднє цілування», — лише два дружинники, як дитину до сну, Аскольдове тіло — до труни тисової уложили. Товаришів же його, що з ним й до смерті сябрували, — хрестом довкола княжої могили поклали:

— Най християнською кров’ю охрещений буде Святови-дів «Слуп».

А дуб гостроверхий, що, мов свічка рівна, над могилою княжою зеленів, назвав люд «княж-дубом». І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві «на життя і на смерть словом мінялись», — не вином-медами на учтах пишних слово вірності запивали, а йшли до потоку під «княж-дуб». Там водою, що кров’ю вірних воїв Аскольдових і кров’ю князя чесного була освячена, рукою начерпнувши, один одному напитись давали, щоб вірність тривала — «На цім світі — і далі»!..

Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже ціла Русь-Україна ставала християнською. Однак у гущах Радомишльських, в байраках Ржищевських, по танях Госто-мельських та Ірпіньських, і в найближчих Київських — лісах Деміївських та Звіринецьких де-не-де курилися ще поганські жертовники. Таки твердо погань лісова своїх по-святних місць трималася, від людей та сонця праведного по хащах ховаючись.

Одної тихої, безвітряної днини, як свічка, згоріла Оль-мою збудована церква. Згоріла так тихо, що навіть ніхто й не помітив у Києві пожежі. Гадали в місті стольнім: купи вуглярів курять стовпом свіжого диму. Таж унедовзі на попелищі, саме на місці, де святий престіл стояв, мов з попелу виріс, щоправда, не такий вже й високий, але ж і чималий Святовидів «Слуп», з церковного підмурівку зложений…

Стояв знову. А дні, як за часів прадавніх, все пливли далі. Упливали на хвилях Дніпрових до Понту Евксінського роки і століття. У стольнім Києві княжив гідно отчич Мстислав Володимирович. І одного дня сталось, що князь аж надто втомився духом на довгій нараді з послами чернігов-ськими.

— Ні, годі вже! — мушу повітрям вільним думки провіяти, та й кості пром’яти!