Легенди Старокиївські

За Ярослава ще заложив ігумен Антоній основу цієї скарбниці, добре пам’ятаючи слова мудрого князя: для коня узда кермою є, для мудрого ж — книга.

А друге: братові Іларіонові завжди здавалось, що коли він не в келії свого ігумена та збожньованого вчителя «в письмі книжнім», — не має його рука певності, а око — «міри правої».

Теодосій поглянув на водяну клепсидру — дар Ярославо-вої княгині Інгігерди-Ірини. Під майстерно вирізаним заморськими хитрецями зображенням голуба літерами-куче-риками сплітався напис: «І дух Божий ширяв над водою».

— Спасенне діло рук ваших, братіє! — підвівся з небар-вленого дубового стільця ігумен, рівно випростав ще молоде тіло й плавким рухом правиці благословив переписувача й садівника. — Таж дух міцний, а тіло кволе. Ідіть з миром. Час і мені на обход.

Насунув каптур на очі й зробив крок до дверей, щоб своїм звичаєм, як то робив щовечора, обійти увесь свій монастир. Таж тупотіння квапливої ходи в потемках сіней і схвильоване: «Благословен Бог наш!» — затримали на місці ігумена й ченців.

— Завжди, нині і присно! — уставною формулою дав Теодосій дозвіл вступити прихожому до своєї келії.

— Княже посольство, всечесний отче!

Ігумен накинув на плечі мантію-рясницю й взяв високу патерицю-посох. В трапезній братія оступила княжих послів, стривожена новиною:

— Негайно, присланим кочем, під почесною охороною княжих дружинників має вирушити до князя Святослава ігумен Теодосій. Має там ще до «неділі світлої» привести до миру-покори княжого брата Ізяслава.

— А як не намовить? — мов зітхання вирвалось з уст брата Анастасія, диякона.

Від світських христолюбців чув про княжі незгоди, братні суперечки та обабічну заїлість. Отож й вилетіла та думка, в голос вбрана. Княжий боярин знизав раменом й підніс куточок уст, відкіль, мов стрілка, вислизнув усміх:

— Намо-вить!.. В палатах княжих і срібла-злота не бракує, та й не бракує глибоких хурдиг. А в них — колодки й дибки, бичі й ланцюги — все напохваті. Подивиться на них ваш найдостойніший— і хороші слова обріте. Не вчинить же свою голову винуватою перед паном своїм. А посидить трохи в темниці, то більше помолиться, відтіль по правді говорячи: —«Із глибин воззвах к Тобі»! Мир, браття, між братами бути мусить!

Жартував боярин, може, й не дуже мудро, як на простоту чернечу. Бо ж вступила до них через ту глумоту стурбованість, аж духом хитнула. До рук свого доброго ігумена хиляться, плачем тужать. Таж проти всесили княжої хто вспряне! Хіба втеком рятуватись…

А Теодосій, мов у тихій сазі вода гладенька — спокійно й сяйним усміхом до братей озивається:

— Жартує боярин добрий. Але ж і те спом’яніть, що й смерть сама Лазареві не на успіння була, а на славу Синові Божому. Я ж — не мертвий ще й не на смерть видючу, лише на гостину княжу їду. Хваліть же Господа з веселістю!

Такий же лагідний і ясний став перед Святославом. Таж князь все своєї:

— Най Ізяслав покориться! Таки ж бо на престолі київськім

— я, а не він! Брати ж — завжди один старший, другий — менший! Влада і честь належить мені.

— Таж владою, господине-княже, ласка не привертається. А без ласки яка ж то ціна покори братової?

Аж по яблуку меча вдарив рукою Святослав:

— Не брат він мені. Ворог! І тому скоритись мусить: під нозі-бо собі кладу ворогів своїх!

Очі жаринами світять, обличчя — яскравіше за карбункули з княжого вінця, гостріше за рубіни поплечин-бар-мів палає:

— Якби чужий був мені Ізяслав, може, змив би гану кров’ю зобидчика. Коли ж згадаю, що таки ж брат він мені,— пекло здається не досить глибоким, щоб наложив він душею своєю.

Баче Теодозій: не здоліє він злості княжої. Вже й про Каїнів гріх сміливо пригадав, але ж той:

— От бачиш, — стверджує,— це ж і є той доказ твердий, що братня ненависть — річ найприродніша! Від кого ж міг би її Каїн перейняти, коли на ту пору й людей у світі ледь-ледь чвірка була. Не забаг це, а — природа, як голодна чуть, як потреба сну. Не треба й навчати…

Зайво сіяти слова на кам’яне серце господинове. Ні намовити, ні перемовити!

Та не гнівається князь на чесного ченця, й дурно братія за нього тремтить у монастирі Лаврському. Не до хурдиг тісних відвели ігумена, а посадили за столи застелені. Вожами-осе-трами дніпровими частує його князь і осетрами білими че- чугами — найсмачнішою з усіх риб, й солодкою, соковитою соминою. Отроки-гридні медами-винами заморськими в золотих погарах гостя підносять, і князь уже брови не зводить, мов і про гнів свій забув, говорить милостиво:

— Піст, спасівка — говориш, отче чесний. Знаю й не кажу подавати тобі диків печених чи лебедів дніпрових. І сам не споганюся стравою скоромною, рибою лише живлюся. І ти не погребуй гостиною худою. Призволяйся, коли до ранку затриматись не хочеш.