Легенди Старокиївські

Темним мереживом на порожевілім небі закреслились дерева. До міста стольного від Княжого Звіринця потяглись люди кінно й пішо. Дичину та мед золотий, маківки та й овочі стиглі на княжий стіл святочний — на Спаса звозять. І бачить візник-погонич: низенько, з превеликою пошаною кланяються всі зустрічні ченцеві. І не тільки люди посполиті, смерди, хлопи та ратаї прості, але ж он і боярин з коня спішився й під благословіння ченцеве підходить.

І злякався погонич. Душа в ньому змаліла, під серцем так засмоктало тривогою, що та вбога душа мишею переляканою шуснула, немов з тіла вирватись була радніша.

— І ніхто ж не сказав мені, що чернець от такий значний! Ах, турія ж моя голова. І чого ж я, дурень, сам в таке лихо впросився?

Та в ноги Теодосієві:

— Омана бісівська розум затуманила… Не винен я, от-ченьку, не винен!

А ігумен його лагідненько з пороху підводить:

— Таж знаю, брате, знаю. Ось, у церкві будемо, то й битимеш там поклони. А на свято днешнє, на Спаса будеш гостем нашим, і акафіста послухаєш, і медів наших покуштуєш.

Нічого не тямить слуга княжий, що з ним діється. Радів би, так сором душу заливає й щось у грудях, під ложечкою шкрябає: сльози по червонім обличчю течуть, а воно само сміється. Та опанував собою й впросився, що до сповіді з ченцями приступить, щоб на щедре свято Спасове хліб ангельський з братьми розділити й душею умитою «в бані па-кибитія» Христове свято зустрінути…

В притінку тихої церкви золотою квіткою сяє вічне світло лампади. Пахне відгуком відлетілого кадильного диму. Тремтить флюїд каяття й молитви. Чернецтво чорними тінями пересувається нечутно, підходячи до свого пастиря-ігумена, йому по черзі в гріхах сповідаючись. А за ними у куточку, в застумі, стоїть княжий слуга, тінню присмерковою, як жінка — хусткою, загорнувшись. На серці ж у нього — такий сум смертний, так усього холодом і обвіває. Зацитькати того суму не можна. Одно: втекти! Так ноги не слухають, кроку ступити не може. Аж власні руки кусав би з розпачі, плакав, голосив би, як на похоронах боярських жінки-голо-сільниці виводять. Так от же, й голосу відвести не може, слова вимовити не годен. Кожен крок, що наближає його до отця ігумена-сповідника, немов до лютої смерті його наближає. Кожне побожне зітхання братів, що коло себе вчуває, вщерть наливає серце болістю нестерпною. Відчує одно: краще вже вмерти відразу, як до сповіді тієї приступати! Бо ж — напевне чує — вже нема в нього душі, тільки збудьок маловартний лишився…

І раптом упав візник-погонич навзнак на кам’яну підлогу церковну, відбивається від неї руками й ногами, як пливець, що заливають його розбурхані хвилі, з останніх таки сил борониться проти непоборної стихії.

Кілька ченців кинулось до комонного погонича, а поміж іншими — вітром пронеслося ледве чутне страховинне слово: біснуватий!..

Розсвічуються вогники восковиць. Наквап принесено ризи ігуменові. З трохи зблідлим, але зі спокійним обличчям Теодосій перериває сповідь чергового брата й, не відводячи погляду від одержимого, облачається в ризи. Четверо ченців, піднісши біснуватого, видалили його з церкви. Звичайно екзорцизми відбуваються перед церковними дверима, поза церквою, біля «стовпа біснуватих». Тож до нього припевнили одержимого за шию, руки й ноги, щоб не допустити до каліцтва. Є-бо звичаєм демонів — при «страшних молитвах» кидати своїми офірами об землю, товкти ними та луком вигинати їхнє тіло в корчах.

Та вже обличчя погоничеве — цілком байдуже. Не помічає, що з ним де є. Відсутній він.

Братія з розквіченими восковицями стає півколом й тихим шепотом відмовляє в хорі:

— Да воскреснет Бог і розточаться вразі його…

— Вийди з нього, Сатано! — лунає спокійний, але твердий голос Теодосія, — Найменням Божим наказую тобі, щоб не мучив ти цього слуги Божого. Не твій він і не маєш в ньому частини своєї.

Піднісши руки, ігумен простягає їх до біснуватого, немов передаючи з них силу свого дужого тіла та міцнішу за неї — силу духа:

— Во ім’я Отця і Сина…

Зненацька з візникових білих уст виривається несподіваний зойк. Верещить пронизливий, високий голос жіночий, хоч і вилітає той голос, як бачать всі присутні, з вусами й бородою зарослих уст смерда. Ченці падають навколюш-ки, свічки тріпотять, мов крильця вогняних метеликів, готових зірватись до лету.

— Відійди, Сатано… — наказує Теодосій.

— Не Сатана я… Хіба ж ти не чуєш? Ти ж бачив… — верещить жіночий сопрано, — Не знаючи ж, ані з ким маєш боротись, як відважуєшся стати до бою зі мною?

У Теодосія міцніше зазначається жила на чолі. Правиця знову креслить в повітрі знак хреста:

— Кажу тобі: облиш цього народженного, хрещеного, молитовного раба Божого.

— Не лишу його, бо хочу бути в тілі людському! Ти ж маєш свою келію! Хочу і я мати своє приміщення! — відбивається наївними аргументами молода бісиця й вишкірює погоничеві зуби, клацає ними, як готовий кинутись і кусати пес.