«Чухраїнці», які окреслюють себе у фейлетоні Остапа Вишні як «передріївські» і «православні», не потребують національної ідентичності, бо свої практичні потреби в солідарності і безпе ці вони реалізовують у межах «племені» (села Передрїїнка), а їх ні метафізичні потреби цілком задовольняє традиційна релігія. У принципі, таку ідентичність можна зберігати й у ширшому світі, але там вона неминуче улягає ерозії, себто модернізації. Вона, простіше кажучи, націоналізується — «чухраїнці» стають українцями, або ж росіянами, або ж, як це було впродовж майже цілого XX століття, гомосовєтікусами.
Що ж до Кохановських, які перетворюються на Коханів, то вони уособлюють радше тенденції постмодерні, за яких національна ідентичність не зникає, але перестає бути ексклюзивною. Навертаючись у єврейство, вони не перестають бути польськими громадянами, а отже й не втрачають пов’язаних із цим практичних переваг. І водночас набувають додатково переваг символічних, пов’язаних з уявною причетністю до ще однієї культурно-історичної спільноти.
І нарешті два слова про американського дядечка. Ця водевільна постать, за моїми спостереженнями, здатна каталізувати не лише перетворення Кохановських у Коханів, а й якого-небудь Міни Мазєніна у Мину Мазайла. Років двадцять тому, пригадую, мої друзі, російськомовні кияни, напучували свого семилітнього сина перед приїздом далекого американського родича: «Ты ж, Серёжа, смотри, с паном Михаилом разговаривай по-украински!..»
Пан Михайло давно вже помер, Сєрьожа виріс, а проте розмовляє по-українськи й досі.
Втім, хтозна, може, пан Михайло у тому зовсім і не винен.
3. Мова
Десь у той самий час, на початку 90-х, я потрапив у таку собі «Передріївку» — село на Київщині, де жили далекі родичі моєї дружини. Приймали вони нас, як і заведено в Україні, надзвичайно гостинно. Схоже, лише одна річ турбувала бабусю: ми розмовляли не лише між собою, а й із дітьми по-українськи, — тож бабуся врешті сказала: «Не нада так. То ми тут балакаємо по-своєму. А ви живете у городі, то й мусите балакать по-городському!..»
Вона не сказала «по-українськи» чи «по-російськи», — бо ці ярлики були для неї занадто абстрактними і тому беззмістовними. Вона підійшла до справи суто практично, у термінах здорового глузду: тут у нас на селі — одна мова, а в городі — інша; в кожній місцевості бажано розмовляти місцевою мовою, а надто, коли збираєшся жити у тій місцевості досить довго або й довіку.
Мова була для неї лише інструментом, без жодного символічного значення. Хоча підсвідомо вона, може, й відчувала, що городська мова має вищий статус, аніж сільська, бо ж представляє вищий — культурніший, освіченіший, заможніший, облаштованіший, впливовіший світ. У кожнім разі, її молодші односельці, які переїжджають до міст, поповнюючи там ряди гастарбайтерів — такі собі анклави третього світу у першому, — досить виразно цю статусність відчувають. Для них українська мова — це знак упослідженості, другосортності, колгоспного
рабства; це чорна шкіра, якої вони прагнуть позбутися, аби стати, як усі, білими чи, принаймні, зробити білими своїх дітей — аби «не мучилися», — не зазнавали образ, глузувань, принижень, фізичних і символічних.
У колоніальній країні мова — не просто утилітарний засіб, який полегшує комунікацію, а й вияв (і засіб) домінування однієї групи над іншою. Тож вибір мови має не тільки й не стільки прагматичний характер, скільки символічний. Людина або приймає колоніальну ситуацію як даність, як легітимну норму, і своєю мовною поведінкою її підтримує й репродукує, або ж ставить її під сумнів, заперечує, намагається змінити.
Якщо мова є символом — поневолення або визволення, — то відповідно й ставлення до неї є значно істотнішим, її сприймають вже не просто як засіб для практичного використання. Метафорично кажучи, біла людина не конче мусить ставати індіанином; досить, аби лиш у певний момент вона показала готовість, як у класичному американському фільмі, «танцювати з вовками».