Лексикон націоналіста та інші есеї

Це мені нага­дувало лі­нчу­ва­н­ня кур’єра, що приніс по­га­ні новини, чи нарі­ка­н­ня на лі­каря, що поставив не ду­же приє­мний діа­гноз. Хоч на­справді я й не думав про­ти­ставля­ти Схід Заходові чи російськомовців украї­нськомовцям, то­му що говорив про ре­чі сер­йозні­ші: про два несумісних на­ціональних проекти, два ти­пи іденти­чності та дві досить рі­зні си­стеми цін­ностей. Під­три­мка обох проектів, без­умовно, істо­т­но рі­зни­ла­ся в рі­зних ре­гіонах, у рі­зних ет­ні­чних, мовних чи конфе­сійних групах. Про­те вона так само рі­зни­ла­ся і в рі­зних ві­кових групах чи в групах із рі­зним рі­внем осві­ти або доходів. Кон­стата­ція то­го, що в одних ре­гіонах популя­рні­шим є «проє­вропейський» на­ціональний проект, а в інших — «євразійський» («східнослов’янський») означа­ла не більше, ніж ви­зна­н­ня поді­бно­го фа­кту, що серед мо­ло­д­ших, замо­ж­ні­ших і осві­че­ні­ших громадян де­що популя­рні­шим є один проект, а серед старших, бі­дні­ших і менш осві­че­них — інший. Жодна з цих кореля­цій не тя­гне за собою жодно­го «поділу» чи «роз­ко­лу» саме то­му, що ні групи, ні ре­гіони не є гомо­ген­ни­ми; вони складаю­ться з ду­же рі­зних лю­дей, ча­сто із вельми супере­ч­ли­ви­ми по­глядами, які мо­ж­на звести до одно­го знамен­ни­ка ли­ше на доволі ви­сокому рі­вні абстрагу­ва­н­ня та узага­льне­н­ня. Кореля­ція від­рі­зня­є­ться від жорстко дете­рмінованої зале­ж­ності тим, що вказує ли­ше на більшу (чи меншу) ймовірність певної цін­нісної на­станови чи геополіти­чної орі­є­нта­ції, але аж ніяк не га­рантує, що в ко­ж­но­го чле­на конкрет­ної ві­кової, ет­ні­чної, мовно-ку­льтурної чи ре­гіональної групи вона бу­де саме та­кою, а не ці­лком інакшою. Прості­ше ка­жу­чи, нема жодних га­рантій, що (на­при­клад) російськомовний пенсіонер з Дон­басу неодмін­но бу­де «ват­ні­ком», а украї­нськомовний сту­дент із Га­ли­чи­ни — щи­рим проє­вропейським лі­бе­рал-демократом і патрі­о­том. Усе мо­же бу­ти навпаки; в Украї­ні принале­ж­ність до будь-якої соціальної групи означає ли­ше більшу чи меншу ві­ро­гідність певних по­глядів і на­станов, але жорстко їх не дете­рмінує.

Саме в та­кому, суто аналі­ти­чному, абстракт­но-кате­горійному пла­ні я про­ти­ставляв «дві Украї­ни» як два проекти державо-на­ці­етворе­н­ня, пов’язані з дво­ма рі­зни­ми ти­пами на­ціональної іденти­чності та істо­т­но від­мін­ни­ми си­стемами цін­ностей. Саме в та­кому (і ли­ше в та­кому) пла­ні я стверджу­вав, що один проект є значно кра­щим від іншо­го; мало то­го, я був завжди

пере­конаний, що ті­льки один із них є справді прийня­т­ним і жит­тє­дайним для Украї­ни — як­що ми справді хоче­мо здійсни­ти ци­вілі­за­ційний прорив, модернізувати­ся, стати в один ряд із роз­винени­ми європейськи­ми краї­нами, а не жи­во­ті­ти на за­двірках панросійсько­го пу­ті­нсько­го Мордору.

При­родно, моя увага завжди бу­ла при­ку­та до чин­ни­ків, які пози­ти­вно корелю­ють із «проє­вропейським» проектом і які нам ба­жа­но, на­скільки мо­ж­ли­во, роз­ви­вати й під­три­му­вати. Деко­трі з них, як вік респондентів, зале­жать ви­клю­чно від при­родних про­цесів; на інші, як рі­вень замо­ж­ності чи осві­че­ності, ми мо­же­мо впливати економі­чни­ми ре­формами чи просві­т­ни­цтвом. Деко­трі, як ет­ні­чність, ви­глядають стійки­ми й парти­ку­ля­рни­ми, про­те ці­лком мо­жуть під­поря­д­ку­вати­ся конце­пції спільної для всіх громадя­нської іденти­чності в рамках украї­нської політи­чної на­ції. Промо­ція украї­нської мови мо­же істо­т­но роз­ши­ри­ти до­ступ російськомовно­го населе­н­ня до альте­рнати­вних дже­рел інформа­ції й одноча­сно осла­би­ти вплив російської медіа­пропага­нди й не менш токси­чної поп­ку­льтури. Ре­гіональний чин­ник ви­глядає стійким, але й на ньо­го мо­ж­на впливати, сти­му­люю­чи рух ідей та лю­дей — школя­рів, сту­дентів, ста­же­рів, тури­стів. Поки у нас, за дани­ми соціо­ло­гів, 36% населе­н­ня ні­ко­ли в жит­ті не бу­вали за ме­жа­ми своєї області і ще 36% бу­вали там ли­ше раз, ми не ви­рвемо їх з інформа­ційної бу­льба­шки, пере­повненої рі­зноманіт­ни­ми стерео­ти­пами.

У 2006 ро­ці, прига­дує­ться, соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­проси­ли своїх респондентів оці­ни­ти за 10-бальною шкалою, на­скільки близьки­ми до се­бе вони вва­жа­ють жи­телів рі­зних ре­гіонів Украї­ни та деяких сусі­дніх держав «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми». У пропонованих від­повід­ях «нуль» означав ці­лкови­ту від­мін­ність, «10» — абсо­лю­т­ну поді­бність. Київ і центр Украї­ни ці­лком про­гнозовано бу­ли ви­знані за най­ближ­чі (7,65-7,50 бала), нато­мість жи­телі сусі­дніх країн ви­знані за найдальші (Польща — 3,70 бала, Туреч­чи­на — 1,60). З парадигми, однак, ви­пали жи­телі Росії та Біло­русі: вони вияви­ли­ся помі­т­но ближ­чи­ми для середньо­го украї­нця (6,82-6,04) за жи­телів захі­дної Украї­ни (5,87-5,66).