Результати по регіонах виглядали ще драматичніше. Західні українці визнали громадян Польщі ближчими до себе від жителів Донбасу (4,44 проти 4,36), натомість росіян (3,71 бала) поставили поза білорусами і словаками. Жителі східної України відповіли симетрично: визнали росіян (8,37 бала) за найближчих до себе — після донбасців і слобожан. Натомість західних українців і навіть жителів центру поставили не лише позаду росіян, а й позаду білорусів.
Якщо гадану спорідненість із росіянами «за характером, звичаями, традиціями» можна якось іще пояснити високим відсотком етнічних росіян і російськомовців у самій Україні та фактичним домінуванням в Україні російських масмедій і масової культури з притаманною їм гламуризацією всього російського, то уявлення українців про буцімто «близькість» із білорусами не мають під собою жодного опертя — ні реального, заснованого на особистому досвіді, ні навіть віртуального, заснованого на сьогоднішніх медіях та маскульті. «Білорусь» — та, котра в їхніх головах, — не має нічого спільного з реальною Білоруссю, в якій абсолютна більшість українців зроду не бувала, живих білорусів не бачила, про білоруську історію та культуру не має зазвичай зеленого уявлення, а мову знають приблизно так, як росіяни — українську: на рівні анекдоту. Та «Білорусь», котра видається їм надзвичайно близькою («за характером, звичаями, традиціями») — ближчою навіть від західних українців, — це чиста ідеологема, частина імперського міфу про три «братніх» народи, котрі конче мусять бути «споріднені», — бо як же інакше? Це уявлення не потребує фактів, не потребує знання; міф, як відомо, не вимагає доведення й не підлягає жодному логічному спростуванню; «білорусів» зовсім не треба знати, щоб щиро вірувати, що вони — «наші», русько-совєтські, православно-східнослов’янські.
Припускаю, що й росіяни у цих уявленнях та оцінюваннях такі самі фіктивні; фіктивні в них і західні українці, яких середньоукраїнська свідомість ставить («за характером, звичаями, традиціями») в один ряд з іноземцями. Це не конче означає, що росіяни чи білоруси — «хороші», а західні українці — «погані». Це означає лише, що одні з них — «наші» (навіть якщо погані); а другі — «чужі» (навіть якщо хороші). Ми можемо скільки завгодно кепкувати з цієї інфантильної, міфологічної свідомості, а проте саме вона визначає поведінку мільйонів людей, і в цьому сенсі вона є вагомішою за ту реальність, яка видається нам об’єктивною. І ті бар’єри, які вона вибудовує — між різними групами. між регіонами, між Україною й світом, — не так просто здолати, беручи до уваги живучість міфа і його засадничий імунітет до будь-яких фактів та логічних аргументів.
Не так давно (у 2016-му) соціологи з Центру ім. Разумкова повторили своє опитування десятилітньої давності, щоправда, дещо змінивши його параметри. Цим вони фактично унеможливили пряме порівняння нових результатів із попередніми й істотно ускладнили зокрема з’ясування впливу Євромайдану й неоголошеної російсько-української війни на суб’єктивне сприйняття українцями міжгрупових/міжрегіональних відмінностей у своїй країні. Проте принаймні одна особливість з опитування 2006 року простежується і в результатах нового: росіяни й надалі (попри військову агресію) залишаються для більшості українців головними «нашими», в одному ряду з жителями центральної, східної та південної України, а галичани й надалі залишаються головними «чужими», в одному ряду з громадянами Євросоюзу.
Попри відсутність у цьому новому дослідженні запитання про білорусів, можна з певністю стверджувати, що українці в основній своїй масі й надалі ідентифікують себе з уявною православно-східнослов’янською спільнотою «наших» і зараховують до «чужих» усіх, хто за своїми «традиціями і поглядами» до тої спільноти не вписується. В цьому сенсі «дві України» — це дві спільноти, одна з яких рішуче не визнає своїми так званих «наших», а інша — ніяк не може з тими «нашими» розпрощатися.
3.