Незабаром я отримав нагоду пригадати той епізод, переглядаючи виставу Бориса Озерова «Метро» за популярним наприкінці 60-х фільмом Ларі Пірса «Інцидент». Майже вся дія того твору розгортається у вагоні нічного метро, де двійко молодих відмо-розків заблоковують двері і протягом понад години тероризують по черзі, одного за одним, дюжину переляканих пасажирів. Спершу вони беруться за ґея, потім за пару євреїв, потім за пару негрів, а потім і за всіх інших. Знущаються з кожного весело і вибагливо, із садистичною насолодою. Найстрашніше у тому фільмі — що дюжина дорослих людей у вагоні мовчки спостерігає, як двійко розпаношілих бандитів мордують чергову жертву, і кожен при тому надіється, що справа до нього особисто не дійде — треба лиш тихо сидіти, вдаючи, ніби це тебе не стосується і, взагалі, ніби ти нічого не бачиш.
Соціологи називають це дилемою колективної дії. Дюжина пасажирів могла б легко скрутити двох бандюків і здати поліції, але для цього хтось мусив би вчинити опір і хтось мусив би того зухвальця підтримати, знаючи, що й інші зроблять так само. Для цього, однак, потрібна взаємодовіра — певність, що ти не залишишся наодинці із бандюками, тимчасом як інші тихенько радітимуть, що знайшовся дурень, котрий узяв усе на себе і відволік увагу грізних нападників. Підручники соціології ілюструють це дилемою двох в’язнів.
Обидва вони — заарештовані за підозрою у спільно скоєному злочині. Та оскільки проти них нема прямих доказів, слідчий веде хитру гру проти кожного, тримаючи їх в окремих камерах і схиляючи до сепаратного зізнання. Аргументи слідчого прості й переконливі: ти, тлумачить він кожному, повинен зізнатися якомога скоріш, щоб отримати м’якше покарання. Бо інакше — тебе випередить твій напарник, і тоді він отримає м’якше покарання, а ти — дістанеш максимально велике. Слідчий знає, що кожна жива істота має інстинкт самозбереження і що цей інстинкт підказує кожному рятуватися передусім самому. В’язні мають дві опції: або здати напарника й порятувати себе, або ж зачекати, поки він здасть тебе першим задля власного порятунку. Тим часом є й третя можливість, про яку слідчий, однак, не згадує: обидва в’язні можуть уперто не зізнаватися, і тоді йому доведеться обох відпустити за браком доказів.
Ця третя опція проста й ефективна, проте щоб вона здійснилася, в’язні мусять максимально одне одному довіряти, мусять мати абсолютну певність, що напарник не зрадить. Щойно тоді їхня дія може бути справді спільною (солідарною) і справді успішною. Але для цього вони мусять добре знати одне одного, мусять мати певний спільний досвід, з якого та взаємодовіра виростає. Можна сказати (вельми умовно), що ми з однокласниками такий досвід мали й тому кинулися захищати товариша від фізрука-культуриста; натомість пасажири метро такого досвіду не мали (або мали цілком протилежний), і тому воліли не висовуватися, щоб не опинитись у ролі крайньої і найбільшої жертви.
3.
На початку 90-х Роберт Патнем опублікував пречудову книжку «Making Democracy Work», яка згодом з’явилася й українською під назвою «Становлення демократії». Ішлося там насправді не про демократію, а про громадянське суспільство — про ту мережу формальних і неформальних громадянських спільнот, яка, власне, й забезпечує повноцінне функціонування демократичних інституцій (хоч і далеко не завжди його гарантує).
Роберт Патнем спільно з колегами дослідив формування громадянських навичок і настанов, залучення до розмаїтих громадських справ на рівні мікросоціуму у північних і південних регіонах Італії. Зіставлення «двох Італій» не було випадковим: за припущенням автора, північна Італія мала значно багатшу історичну традицію участі громадян у житті міст-республік, — якої не мали південні провінції, котрі історично перебували у складі різноманітних авторитарних утворень. А тому й нині громадянська активність, добровільна залученість громадян до всіляких суспільних процесів та ініціатив, а відтак і загальна функціональність соціальних інституцій на півночі мала би бути помітно вищою, аніж на півдні.
Центральним поняттям у книзі Патнема є поняття суспіль ного (чи «соціального») капіталу — рівня довіри и емпатії співгромадян одне до одного та готовості одне одному безкорисливо до помагати — не з очікування безпосереднього відвзаємнення (за принципом «я — тобі, ти — мені»), а з усвідомлення взаємодопомоги як суспільної норми («я допомагаю, де можу, кожному, знаючи, що будь-хто інший у разі потреби так само допоможе мені»).