Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Сю­жет твору роз­горта­є­ться довко­ла уявле­но­го при­бу­т­тя міль­йонів ім­мі­грантів з Індії й усьо­го так звано­го «третьо­го сві­ту» на захопле­них кораблях до бе­ре­гів Франції та інших замо­ж­них країн із намага­н­ням ді­стати­ся та­ки до «мо­ло­чних рік із

ки­си­ле­ви­ми бе­ре­га­ми». Під кі­нець ми довід­ує­мося, що мер Нью-Йорка ділить свою ре­зи­денцію із трьо­ма роди­нами з Га­рле­ма, британська коро­ле­ва одружує сво­го си­на з паки­станкою, а до пів­сме­рті п’яний совє­тський генерал намага­є­ться сам-один зупи­ни­ти юрми ки­тайців, що пруть у Си­бір. Швейцарія зали­шає­ться остан­ньою форте­цею, що опи­рає­ться при­ше­стю варварів, про­те й вона вре­шті капі­тулює під нати­ском між­народної громадської думки та рі­зноманіт­них санк­цій.

Распай не стає від­верто ні на чи­є­му бо­ці, йо­го по­гляд пону­рий і саркасти­чний. Він мовби ка­же: «Так вам, тоб­то нам, і тре­ба. Ми заслу­жи­ли собі саме та­кої до­лі п’ятьма сто­лі­т­тя­ми на­шої власної “нелегальної мі­гра­ції” на інші конти­ненти, їхньо­го зага­рба­н­ня та ви­зи­ску». «Це всьо­го лиш пи­та­н­ня ро­та­ції, — ка­же на сторінках ро­ману вига­даний Вели­кий Му­фтій Пари­жа. Спершу одні опи­ня­ю­ться нагорі, по­тім інші». Автор, здає­ться, не має чо­го йо­му запере­чи­ти.

А про­те він рі­шу­че від­ки­дає звину­ва­че­н­ня у раси­змі. Сам той факт, що со­лдати й матроси в йо­го ро­мані не нава­жу­ю­ться вжи­ти зброю про­ти мі­грантів, мовби під­тверджує йо­го не-агреси­вний, покі­рли­во-покаян­ний по­гляд. «Я від­мовив біло­му Заходу, принаймні у своє­му ро­мані, в остан­ньо­му шансі на поря­ту­нок». У перед­мові до пізні­шо­го пере­ви­да­н­ня своєї кни­жки він докла­дно окреслив ди­ле­му, яка по­стає перед «першим сві­том»: «Міль­йони знедо­ле­них, уся си­ла яких — ли­ше в їхній сла­б­кості та чи­сельності, пере­об­тя­же­ні зли­дня­ми й ви­сна­же­ни­ми від го­ло­ду чорно­шкіри­ми ді­тьми, го­тові ви­садити­ся на на­шу землю, авангард тої маси, що ти­сне на ко­жен кла­птик пере­вто­мле­но­го й пере­си­че­но­го Заходу. Я дослі­вно їх ба­чу, ба­чу ко­ло­сальну про­бле­му, яку вони уособлю­ють, про­бле­му ці­лком не­розв’язну за на­ши­ми те­пері­шніми моральни­ми стандартами. Впу­стити їх — означає занапастити се­бе. Від­ки­ну­ти їх — означає занапастити їх».

Сьо­годні, ко­ли масова вте­ча лю­дей із охопле­них зли­дня­ми і війною країн драмати­чно при­скори­ла­ся, твір Распая отри­мав нове жи­т­тя. Крім французьких пере­ви­дань, він ви­йшов деся­тком європейських мов і став предметом завзя­тих дис­ку­сій в інтелектуа­льних ча­сопи­сах та сало­нах. Ди­ле­ма, сформу­льована автором і до краю загострена сьо­годні­шніми подія­ми, ви­глядає справді не­розв’язною і то­му справді трагі­чною. Європейські політи­ки га­ря­ч­ково шу­кають розв’язку для так званої «про­бле­ми бі­же­нців», а про­те сама по­становка пи­та­н­ня, самі те­рміни, вжи­ті для її опи­су, на­ближа­ють їх до мети не більше, ніж опис російсько-украї­нської війни ев­фе­місти­чною і ли­цемі­рною форму­лою «украї­нська кри­за».

В обох ви­пад­ках ідеться про кри­зу глобальну. Її проя­ви мо­жуть бу­ти ча­сткови­ми й досить рі­зни­ми, але без прави­льно­го діа­гнозу самої недуги ми при­ре­че­ні лі­ку­вати її найпомі­т­ні­ші си­мпто­ми, про­те не саму при­чи­ну. Ніяко­го справж­ньо­го розв’яза­н­ня для цих про­блем немає без глобальної со­лі­дарності та скоординованих дій сві­тової спільно­ти, насамперед — урядів і народів так звано­го «першо­го сві­ту».

Як­що йдеться про бі­же­нців, то, по-перше, ми всі му­си­ли б дося­гти принципової згоди що­до обме­же­н­ня гіперконсумпції (надмі­рно­го спожива­н­ня) і зло­чин­но­го марну­ва­н­ня глобальних ресурсів. Тут не досить самої лиш моральної від­повід­альності, екологі­чної осві­ти чи від­повід­ної пу­блі­чної агі­та­ції. Жорсткі податки слід бу­ло б за­провадити на вся­ку роз­кіш і всі­ля­ку надмі­рність; власти­во, будь-яке спожива­н­ня поза ме­жа­ми базових по­треб нале­жа­ло би про­греси­вно оподатковувати. Ідеться про засадни­чу зміну глобально­го ми­сле­н­ня й поведінки, цін­ностей і моралі, усві­до­мле­н­ня, що будь-яка роз­кіш і надмі­рність у сві­ті, де є го­ло­дні й знедо­ле­ні, — не­при­стойна.

По-друге, слід бу­ло б на глобальному рі­вні лі­квідувати всі дис­кри­міна­ційні та­ри­фи, які лиш під­три­му­ють і по­глиблю­ють структурну не­рі­вність між краї­нами «першо­го» й «третьо­го» сві­ту і які супере­чать задекла­рованим, про­те ні­ко­ли не втіленим лі­бе­ральним принципам вільно­го обі­гу товарів, капі­та­лів та інформа­ції, не ка­жу­чи вже про робочу си­лу. Не мо­же мати майбу­т­ньо­го світ, де середньоари­фмети­чна корова в Євросою­зі отри­мує більше до­та­цій, ніж здатен за рік зароби­ти середньо-стати­сти­чний афри­канець. І де бі­дні краї­ни отри­му­ють за свої банани менше, ніж бага­ті отри­му­ють із цих бананів у ви­гляді податку.

Перейти на страницу:

Похожие книги