Я втратив принаймні два таких місця, які міг би назвати частиною свого «я», своєю власністю й навіть тожсамістю. Одне з них — це будинок дідуся і бабусі в селі коло Луцька, де я щороку проводив фантастично чудові шкільні канікули. Друге — невелика квартира у Львові, у якій я прожив дві декади з батьками і яку після їхнього переїзду в більше помешкання зміг перетворити у такий собі центр культури чи, краще сказати, контркультури — місце тусовок усієї тогочасної несоцреалістичної молоді. Обидва місця по-своєму дорогі для мене — як частина, як специфічний період мого життя, — проте я ніколи не сприймав їхню втрату як знекорінення, як життєву травму. Може, тому що відчував неминучість цих втрат — мірою того, як минав час і як життя відкривало нові свої обшири, не менш цікаві й привабливі. Минання часу — річ неприємна, проте природна, і, може, тому не сприймається так драматично, як «проминання» простору? Та й не був весь той простір по-справжньому «втраченим» — бо ж я міг будь-коли повернутися до нього й побачити, що нема там від чого впадати в розпач: це всього лиш порожня мушля, лялечка без метелика.
Куди важче прийняти втрату, що трапилася проти твоєї волі, безповоротно й протиприродно — як це сталося з двома шматками української території, відгризеними позаторік Росією. Я ніколи не почував якоїсь особливої прив’язаності до Донбасу, хоча бував там, мав друзів і навіть готовий був повертатися — втім радше з обов’язку, ніж з потреби. Втрата Криму болючіша — і то не лише через його фантастично гарні морські й гірські ландшафти. Крим — після «Хайтарми», після Бахчисараю, після знайомства і спілкування з кримцями — сприймається як однозначно земля цього невеличкого народу, за який Україна взяла на себе відповідальність і тої відповідальності не справдила.
Усі мої друзі з Донбасу перебралися в Україну, рятуючись від непроханих визволителів. Але кримцям нема куди утікати, Крим — їхня єдина й остання територія, і покинути його — означає погодитися на нову депортацію, капітулювати перед загарбниками, визнати боротьбу попередників за повернення із Сибіру й Середньої Азії марною.
Я відчуваю, що зрадив їх. Ми, українці, зрадили той малий безталанний народ, що покладався на нас, на лояльність до України, на архаїчні і, можливо, наївні уявлення про солідарність, право, світовий лад. Я знаю, що українці мають подібні претензії до так званого «Заходу», до розжирілого й нарцисичного «табору святих» — достоту як Мілан Кундера, що оплакував тридцять років тому зраджену союзниками Центрально-Східну Європу, її втрачену свободу і гідність, її європейськість.
Але я знаю також, що світ співчуває не тим, хто ремствує й оплакує, а тим, хто виходить на площу — Сенатську, Болотну чи Європейську, вдягає помаранчеву стрічку, бере дерев’яний щит, зупиняє собою, щитом, стрічкою снайперські кулі.
3.
Досить пізно, десь аж у двадцять із чимось років, я усвідомив раптом, що ми живемо в чужому будинку, відібраному в законних власників, — користаємо фактично з чужого горя, зискуємо з чужих втрат. Доти я знав лиш про власні втрати, тобто родинні. Більшовики відбирали не тільки власність, свободу, життя. Вони відбирали ще й пам’ять. Вони забороняли жертвам, що вижили, згадувати своїх померлих. Замість оплакувати розстріляних, закатованих, заморених голодом, жертви мусили дякувати катам, прославляти їх у піснях та віршах.
Моя мати, що втратила в 33-му всю родину на Харківщині — батька й сімох братів та сестер, — залишалася до смерті правовірною комуністкою, переконаною, що Сталін нічого про голод не знав, а всі «перегини» були всього лише результатом місцевої самодіяльності. Вона щиро оплакувала смерть тирана і, як пригадую, сварила батька, коли той намагався розповісти нам з братом, як воно все було насправді.
Батько походив з Волині, тож йому пощастило більше: більшовики прийшли туди допіру в 39-му. Вони були в його розповідях досить миролюбними. Стояли, як він пригадує, на подвір’ї, дивились на їхню хату під цинкованою бляхою й вигукували: «Смотри, какой дом! Как больница! Под серебром!».