Батькові пощастило подвійно, бо ж солдати, які отаборилися в домі його батьків, були звичайні красноармєйци, а не орли з енкаведе. Тож втратили мої родичі з їхнім приходом порівняно небагато — кількох курей, кабанця та необачно підпалену самокруткою копицю сіна. Красноармєйци квапилися на захід — проводити спільний військовий парад у Бресті з німецько-фашистськими побратимами. Найсерйозніша моя втрата по батьковій лінії — кілька десятків книжок, що їх дід заховав у просмоленій скрині й закопав десь у полі, та так ніколи пізніше й не віднайшов. Для мене це щонайвлучніша метафора нашої інтелектуальної історії — настільки глибокої й потаємної, що майже невидимої.
Щойно у двадцять із чимось років я довідався, що ми живемо з батьками в будинку, який належав якійсь «польській пані», яку совєти у своєму фірмовому стилі «розкуркулили». Будинок був без вигод, тож не мав особливої вартості для партійної чи ґебеш-ної номенклатури, імпортованої у величезній кількості зі Сходу. Совєти розділили його на три невеликих помешкання, одне з яких дісталося моїй матері — молодій випускниці юридичного факультету, члену партії, перспективному кадру з політично благонадійної Харківщини в ідеологічно непевній Западенщині.
Я не причетний до грабунку чужого майна і ймовірної депортації його власниці. Я нічого не знав про це, а коли б і знав, то однаково нічого не вдіяв би. Але чому мене ніколи не цікавила ця історія, чому я нічого не знав і не хотів про це знати, хоча з уривків батьківських розмов міг про щось здогадатися і щось
запідозрити? Я жив у місті, яке масово втратило своїх власників і в якому на кожному кроці видніли сліди цих втрат — напів-зруйновані польські пам’ятники й занедбані цвинтарі, вулиці й парки, що їх львів’яни вперто йменували старими назвами, замість нових, совєтських, латинські літери на будинках, що проступали крізь свіжу фарбу, немов палімпсести. Я міг виразно розібрати напис на своєму будинку —
Ми дуже мало, якщо взагалі що-небудь, можемо зробити для всіх цих людей — вигнаних, депортованих, позбавлених власності та коріння. Хіба що — виявити зацікавленість, співчуття, солідарність, поділитися досвідом, із надією, що десь-колись, у віртуальному просторі він витворить спільну пам’ять. Або й просто — промовчати, як ми це зробили з дружиною нещодавно в Італії, коли співвітчизник, зачувши в автобусі нашу мову, запитав, чи не знаємо ми, де тут можна знайти яку-небудь працю. З його боку це було цілком нормальне запитання — гастарбайтери зазвичай діляться одне з одним такою й подібною інформацією. Ненормальними, власне кажучи, були ми, українці, що приїхали сюди просто відпочивати. І ми так і не наважилися сказати йому, що ми — всього лиш туристи. Було щось справді соромітне в цій ролі, у цьому статусі — перед людиною, яка розпачливо шукає хоча б якоїсь праці, житла, а можливо, й шматка хліба.
До Табору Святих було ще досить далеко, але ми вже відчували його наближення.
4. IN MEMORIAM
Dances with Wolves: про Джеймса Мейса
1.
«Танці з вовками» — так називався популярний американський фільм, що тріумфально пройшов кільканадцять років тому всіма кінотеатрами світу. Всупереч поширеним, зокрема й голівудським, стереотипам, але в цілковитій згоді з модною тоді (до 11 вересня 2001 року) політичною коректністю, «хороший білий» у згаданому фільмі рішуче ставав на бік індіян у їхньому відчайдушному (і безнадійному) опорі «поганим білим», котрі вогнем і мечем утверджували на ще одному континенті всі переваги свого прекрасного нового світу.
Американці жартома кажуть про таких «more native than the natives» — «місцевіші за місцевих», «корінніші за корінних». Канадський професор Мирослав Шкандрій, котрий регулярно привозив до України своїх студентів-славістів на літню мовну практику, розповідав, що у кожній групі завжди знаходилося кілька індивідів, котрі не хотіли повертатися. За кілька тижнів ці індивіди примудрялися настільки щільно врости, асимілюватися в місцеве середовище, що назад їх не вабили вже ані переваги розвиненої демократії, ані спокуси ще розвиненішого масового споживання. Професорові, як правило, коштувало чималих зусиль переконати юних «відщепенців», що згідно з контрактом вони всі зобовязані в повному складі повернутися додому, до рідної альма-матер. А вже там, побалакавши з мамами-татами й іншими родичами, кожен міг собі повернутися назад, до раптово вподобаної країни, до нових своїх аборигенних приятелів та приятельок.