Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

«Знаєш, — від­повів він, — мій друг Ві­ктор Ки­та­стий не ку­рив, не пив, ре­гу­ля­рно за­ймався спортом… Так і помер — граю­чи в баске­т­бол…»

Не ми­ну­ло й пів року, як Джим наздо­гнав Ві­ктора, поме­рши так само раптово — при­ймаю­чи чи то м’яча, чи то бу­ла­ву з рук го­ло­вно­го роз­поря­дни­ка і суд­ді на­ших по­цейбі­чних ігор.

травень 2004

Кі­нець однієї епохи

Здає­ться, це трапи­ло­ся 13 сі­чня 1972 року, на «старий» Новий рік. До мо­го поме­шка­н­ня на Кавалерійській, де я жив із бать­ками, хтось застукав, я від­чи­нив і поба­чив Га­лю — вона бу­ла не сама, трохи од­далік стояв її шва­ґер, чо­ло­вік її мо­ло­д­шої сестри. Перше, що вона мови­ла чи, рад­ше, ви­ди­хну­ла, бу­ла роз­па­ч­ли­ва фраза: «Гри­цька зааре­штували!»

Не ті­льки у Львові, а й по всій Украї­ні, виявля­є­ться, то­го дня про­йшли об­шу­ки й аре­шти. Га­ля вже знала, що забрали її близьких сусі­дів — Сте­фа­нію Шабатуру та Іри­ну Кали­нець. Ігоря Кали­нця у той час не бу­ло вдо­ма, тож йо­го до­ля ли­шала­ся неви­значе­ною. У Гри­горія Чу­бая після ці­ло­ден­но­го шмону забрали якісь рукопи­си, кни­ги, примі­рник на­шо­го спільно­го сам­ви­давно­го альманаху «Скри­ня», який ми не встигли навіть нале­ж­ним чи­ном роз­ти­ра­жу­вати, а та­кож пере­фо­то­графовану кни­гу Донцо­ва, що, власне, й бу­ла, за сло­вами Га­лі, єдиним сер­йозним «ком­прометую­чим мате­рі­алом», ви­ло­вле­ним у їхньо­му до­мі каге­бе­шни­ками.

Ми не мали ча­су на довшу роз­мову — вона му­си­ла бі­гти попереди­ти інших знайо­мих та друзів, я теж му­сив квапи­ти­ся зі­брати пі­до­зрілі папери, — хоч замість то­го, щоб зразу їх зни­щи­ти, поніс пізно вве­че­рі до прия­теля, далеко­го від усіх цих справ, про­те досить сміли­во­го й чесно­го, щоб не від­мови­ти в та­кій дрібній, як йо­му здавало­ся, послу­зі. Кри­ї­вка справді вияви­лась надійною, хоч усе це не мало сут­тє­во­го значе­н­ня. Ка­ґе­бісти ло­ви­ли вели­ку ри­бу, при­бе­рі­га­ю­чи для дрібно­ти інші засоби впливу.

Я ще не знав тоді, що на поча­тку 1972 року закі­нчи­ла­ся певна епоха в історії Украї­ни, украї­нської лі­те­ратури і — що, мо­ж­ли­во, найтрагі­чні­ше — в жит­ті само­го Гри­горія Чу­бая.

Ми по­знайо­ми­ли­ся з ним навесні 1970 року в поме­шкан­ні Іри­ни Кали­нець, ко­тра пра­цю­вала бібліо­текаркою в тій самій школі, де я на­вча­вся, і з якою ми під­три­му­вали друж­ні стосу­нки після її звільне­н­ня чи, фа­кти­чно, ви­гна­н­ня звідти десь у ро­ці 69-му. Власти­во, то не бу­ли дослі­вно «друж­ні стосу­нки», бо як школяр я завжди спри­ймав п. Кали­нець як учи­тельку, шанобли­во зверта­ю­чись до неї «Іри­но Ону­фрі­ї­вно», і сама вона теж охоче грала цю роль, намага­ю­чись бу­ти Учи­телем — що­правда, рад­ше в біблійному сенсі, ніж совє­тсько-педаго­гі­чному.

Завдя­ки їй я по­ступово від­крив для се­бе офі­ційно до­зволе­них, хоч і не схвалю­ваних «ші­ст­деся­т­ни­ків», по­тім — напів­не-ле­га­льні пря­ші­вські ви­да­н­ня Антони­на, Вин­ни­че­нка (з роз­кі­шни­ми перед­мовами Ореста Зіли­нсько­го та Ми­хайла Мо­льнара), і вре­шті, у 70-му ро­ці, закі­нчу­ю­чи деся­тий клас, я вже мав до­ступ до «найкруті­шо­го» сам­ви­даву — від пра­ці Дзю­би й статей Чорновола та Сверстю­ка до памф­ле­тів Валенти­на Мороза, вклю­чно з «ювілейним» анти­ле­нінським фейле­тоном «Я ба­чив Магомета».

Заходив я до Іри­ни Кали­нець зде­більшо­го сам (так без­пе­чні­ше бу­ло пере­давати «нелегальщи­ну»), хоч іноді зі мною бу­ло ще двоє моїх однокла­сни­ків, яких тут не нази­вати­му з огляду на їхнє подальше щи­росерде роз­кая­н­ня в КҐБ. То­го ве­чора ми при­йшли втрьох, у Іри­ни Ону­фрі­ї­вни був якийсь мо­ло­дий чо­ло­вік богемно­го ви­гляду — з ху­сти­нкою на шиї, цуп­ки­ми ру­дувати­ми вусами й по­глядом весело­го Ме­фісто­фе­ля. Йо­го прі­звище — Гри­цько Чу­бай — ні­чо­го нам не сказало, але не­вдовзі Іри­на

Ону­фрі­ї­вна по­проси­ла йо­го щось прочи­та­ти (він ще, здає­ться, пере­пи­тав: «Що саме?» — «Ну, звичайно, “Вертеп”!») — і після перших же строф ми вже не мали сумні­ву, що перед нами поет, при­чо­му поет першо­ря­дний, мо­ж­ли­во, один із найкра­щих в Украї­ні.

Чу­бай мав чу­дову акторську ди­к­цію, він бу­квально ви­проміню­вав месме­ри­чну енергію, завдя­ки чо­му йо­го ві­рші в авторському ви­конан­ні ставали практи­чно невід­порни­ми. Ні­чо­го си­льні­шо­го від «Верте­пу» в то­гоча­сній украї­нській пое­зії я не знав — пу­блі­ци­сти­чна ри­тори­ка, яка приваблю­вала мене тоді найду­ж­че, ди­вови­ж­но по­єд­ну­валась у цій поемі з філо­со­фськи­ми, ек­зи­стенційни­ми мо­ти­вами, що я їх спри­ймав через ускладнену образність твору рад­ше інтуї­ти­вно, ніж усві­до­мле­но.

Перейти на страницу:

Похожие книги