Лексикон націоналіста та інші есеї

Гри­горій пере­жи­вав це над­звичайно бо­лі­сно. Прига­дую, якось перед ви­ставою в театрі Занькове­цької (де він пра­цю­вав робі­т­ни­ком сцени) ми зу­стріли в лю­дному фоє Єв­гена Без­ніска. Той, на від­міну від бага­тьох, приві­та­вся і запи­тав, як справи. «Та от, — ки­сло усмі­хну­вся Гри­горій, — від­пу­сти­ли…» — «І сла­ва Богу!» — сказав Без­ніско. — «Та хто йо­го зна…» — геть пону­ро сказав Чу­бай.

Пів року між сі­чнем і ли­п­нем 1972-го бу­ли, ли­бонь, найва­ж­чи­ми у Гри­горі­є­во­му жит­ті. Ми спілку­вали­ся як і рані­ше, але атмо­сфера, без­умовно, зміни­ла­ся — і в суспільстві зага­лом, і в само­му на­шо­му середови­щі. Нас ви­кли­кали на допи­ти, шанта­жу­вали «Скри­нею» — єдиним, по суті, «ре­човим доказом», хоч ішло­ся каге­бе­шни­кам, без­умовно, не про «Скри­ню» (зага­лом без­невин­ну, навіть із по­гляду совє­тсько­го кри­мінально­го кодексу), а про на­ші контакти із льві­вськи­ми диси­дентами, перед­усім із роди­ною Кали­нців. Я стояв на своє­му: ні­чо­го не ба­чив, ні­чо­го не чув, ні­чо­го не знаю. Улі­тку я по­їхав зі сту­дентським бу­ді­вельним загоном до Захі­дно­го Си­бі­ру і ща­сли­во уник та­ким чи­ном мало­приє­мної ро­лі «свід­ка» на су­дово­му про­цесі над Іри­ною Кали­нець. Власне, кори­сті з моїх «свід­чень» ка­ґе­бістам бу­ло не­бага­то, тож вони й не стали ви­ко­лу­пу­вати мене з далеко­го Сургу­та, аби зайвий раз почу­ти, що ні­чо­го про­ти­закон­но­го в діях Іри­ни Кали­нець я не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву — всупереч накле­пам моїх однокла­сни­ків — не отри­му­вав, і ніяких анти­радя­нських роз­мов не провадив.

Гри­горій напередодні про­цесу подався до сво­го села на Рі­внен­щи­ні, звід­ки йо­го ка­ґе­бісти приве­зли ма­ши­ною просто на суд. Воче­видь, він та­ки сказав щось зайве під час аре­шту і му­сив те­пер це під­тверди­ти на су­ді — або ж від­мови­ти­ся від попередніх свід­чень і сі­сти разом із Кали­нця­ми (позаяк «мате­рі­алу» про­ти ньо­го ка­ґе­бісти мали, воче­видь, удо­сталь). Для ньо­го цей ви­бір, пеке­льно роз­тя­гнутий у ча­сі, без­умовно, був бо­лі­сною ди­ле­мою і, хоч він ні­ко­ли ні про що пря­мо не говорив, з усі­єї йо­го поведінки бу­ло ви­дно і роз­пач, і спро­тив, і від­чайду­шне борса­н­ня в пошу­ках ви­ходу, і, вре­шті, трагі­чну капі­туля­цію.

Ці події, га­даю, фа­та­льно надла­мали Гри­горія: він, що звик бу­ти без­умовним лі­дером і авторитетом, опи­ни­вся у досить сумні­вній і не до кі­нця зроз­умілій для більшо­сті ро­лі — чи то зрадни­ка й стука­ча, чи то без­невин­ної же­ртви дия­вольської ке­ґе­бістської інтри­ги. Хоча скорі­ше за все він не був ані тим, ані тим, — він був просто сла­б­кою лю­ди­ною й геніальним поетом, не­при­дат­ним, як і, ска­жі­мо, Іван Дзю­ба, до ге­рої­чної ро­лі, або й просто не­го­товим у своїх 23 роки до рі­шу­чо­го ек­зи­стенційно­го кроку.

Ми ні­ко­ли не пі­до­зрювали Гри­цька у «спів­пра­ці», хоч знали, що час до ча­су йо­го ви­кли­кають у КҐБ для «бесід» (він, зре­штою, цьо­го не при­ховував, навпаки: пере­повід­ав ці «бесі­ди» з неабияким гу­мором), але ми від­чу­вали та­кож у ньо­му певний надлом і певну напругу в на­ших, рані­ше та­ких без­турбо­т­них і без­посередніх, взає­ми­нах. Формально ми збе­рі­га­ли друж­ні стосу­нки, але ку­дись поділа­ся з них атмо­сфера свя­та, ле­г­кої і радісної для всіх нас, непере­рвної ім­провіза­ції. Без­пере­чно, зміни­ли­ся ча­си і зміни­ли­ся ми: восени з уні­верси­тету від­раху­вали Оле­га Ли­ше­гу й Ві­ктора Морозова, з ху­до­ж­ньо­го ін­ституту — Ореста Яворсько­го, навесні мене вигнали з політехні­ки; здає­ться, з усі­єї «Скри­ні» за­ці­лі­ла ли­ше Катруся Морозова, ко­тра вча­сно пі­шла у декрет­ну від­пу­стку, та ще Ро­ман Кісь і Воло­ди­мир Они­ще­нко, ко­трі встигли закі­нчи­ти навесні 1972 р. свої вузи.

Але перед­усім — зміни­вся Гри­цько, йо­го вну­трі­шні стосу­нки зі сві­том, з оточе­н­ням, з самим собою. Він опи­ни­вся у стані глибокої вну­трі­шньої кри­зи, яку я окреслив би як стан перманент­ної по­та­мованої істерії, зумовле­ної немо­ж­ли­вістю поверну­ти­ся у ми­ну­ле (до «грі­хопаді­н­ня»), ані про­рвати­ся у майбу­т­нє (зна­йти хоч якесь, реальне чи вига­дане, «спасі­н­ня»). Він зроби­вся не­рвовим, неврі­внова­же­ним і, що найгі­рше, моно­ло­гі­чним — у ши­рокому, «бахті­нському» значен­ні то­го сло­ва. По суті, він реалі­зовував одну-єдину, жит­тє­во ва­ж­ли­ву для ньо­го, ри­тори­чну страте­гію: пере­кону­вав усіх і само­го се­бе, що ні­чо­го не зміни­ло­ся, що він — той самий, що все ще попереду, — усві­до­млю­ю­чи при то­му, що це не так і що всі знають, що це не так, і що всі знають, що він сам знає, що це не так.