Для нас, підлітків, важливим тоді був не лише зміст твору, а й сам факт існування такої поезії, таких поетів — як реальної альтернативи нудному й фальшивому офіціозові, який нас оточував; п’янке відчуття, що ми не самі, що не лише ми так думаємо й так пишемо і що паралельно існує інший світ із талановитими й чесними людьми — ціле братство таких людей — це відчуття дивовижним чином нас надихало й окрилювало. Здається, саме про це ми говорили з друзями, повертаючись від Ірини Онуфріївни, — хоча нам на це бракувало слів: враження було надто великим.
Зрозуміло, я скористався мимохідь кинутим запрошенням і невдовзі завітав до Григорія, в його невеличку кімнату на Погулянці, де він мешкав із молодою дружиною в будинку її батьків та з новонародженим сином. Ми зблизилися дуже швидко — він був старшим лише на чотири роки, хоч його статус, і поведінка, і зовнішність додавали йому ще років п’ять або й десять. Він мав дуже глибоке й органічне відчуття власного літературного покликання: був видатним поетом і добре це усвідомлював, мало того свідомо грав цю роль, маючи за ідеал Лорку й Аполінера.
Його судження про літературу були доволі категоричними, але компетентними: він чудово орієнтувався в нових книжках, публікаціях, мав чудову бібліотеку, де, крім українських та російських, були також видання іншими слов’янськими мовами, передусім польською. Він охоче позичав книги й охоче підказував, на які тексти варто передусім звернути увагу. Завдяки йому я відкривав для себе справжню літературу — українську і зарубіжну. Він показував мені вірші Воробйова, Голобородька, Кордуна, «Веселий цвинтар» Стуса (якого, вважав, «кияни» перехвалюють), «Мандрівку тіл» Бойчука (оцінював досить скептично), свого близького приятеля Михайла Саченка й ексцентричного Миколи Холодного; він позичав Кафку й Камю, Еліота й Фолкнера, він радив придбати російські видання Кавабати і Кортасара, які вільно лежали тоді на прилавках, бо ніхто їх іще не знав — мода на них почалася пізніше; він рішуче порадив у 1971 році передплатити «Всесвіт», довідавшись, що Павличко став його головним редактором; він, зрештою, добре орієнтувався в нових виставах, концертах, виставках — нерідко ми ходили на них разом, удвох або втрьох-учотирьох (з Галею та з Олегом Лишегою, котрий мешкав також поблизу в університетському гутожитку — хоч нашому зближенню, можливо, сприяло не лише «сусідство»).
Ми з Лишегою вчащали до Чубая найчастіше — на «чарку чаю», на пляшку вина чи просто для обміну новими думками, власними текстами, книгами. Але в нього бувало й чимало інших людей, наших ровесників, яких, безумовно, приваблювала особистість Григорія і сама атмосфера його помешкання, атмосфера тамтешніх неформальних довколамистецьких збіговиськ. Досить швидко я познайомився там із Романом Кісем, Віктором Морозовим, Орестом Яворським, Володимиром Онищенком — п’янке відчуття альтернативної інтелектуальної спільноти штовхало нас до активніших форм самовияву, практичним утіленням яких став альманах «Скриня», зразок радше «аван-гардового», ніж «політичного» самвидаву.
Зрозуміло, що свято, яким була кожна наша зустріч, кожна «інтелектуальна пригода» не могло тривати вічно. Попри позірну «аполітичність» Чубаєвого середовища, воно було безумовно «антирадянським» за самою своєю сутністю — за духом внутрішньої свободи й інтелектуальної незалежності, який панував там, і, зрештою, за глибокою, радше естетичною, ніж політичною зневагою до всього довколишнього соціалізму-соцреалізму, його метрів та інституцій, — що виявлялась не так у розмовах та «маніфестах», як радше в його погордливому ігноруванні.
Чубая заарештували, зрештою, не за «Скриню», а за якісь інші, давніші справи й контакти, про які він часами прохоплювався, але ніколи докладно не розповідав (ми взагалі мало що знали про його життя до появи у Львові у 1969 р. — з його слів можна було зробити висновок, що він учився у Києві і був вигнаний з «вовчим білетом», хоча прямо він цього не стверджував і жодних підтверджень цьому досі немає). Арешти у січні 1972 р. відбулися по всій Україні — але Григорія Чубая невдовзі випустили, і ця обставина, схоже, виявилася для нього фатальною. Чутки про його «співпрацю» поповзли по місту; для багатьох це, зрештою, була добра нагода позбутися небажаного знайомства в непевні часи й водночас оправдати себе перед власним сумлінням.