Джеймс Мейс, однак, зробив свій вибір уже в цілком зрілому віці, маючи за спиною докторат Мічиганського університету в авторитетного професора Романа Шпорлюка, поважну монографію «Комунізм і дилеми національного визволення: націонал-комунізм у Совєтській Україні, 1918-1933» (Кембридж, Массачусетс, 1983), досвід викладання, одруження (не зовсім, здається, вдалий), а також іще один, вельми специфічний досвід, котрий, можливо, і відіграв згодом вирішальну роль у його екстравагантному українофільському виборі.
Протягом кількох років Джеймс Мейс працював у спеціальній комісії, яку створив американський конгрес для розслідування обставин штучного голоду в Україні, організованого більшовиками в 1932-1933 роках. Робота передбачала не лише вивчення архівних матеріалів, тобто найрізноманітніших (втім, вельми обмежених на той час) історичних джерел, а й головне — опитування живих іще у Північній Америці свідків тієї трагедії. Можна собі уявити весь жах, який випало пережити замолоду цим людям і який мимоволі довелося співпережити з ними вже згодом, ретроспективно, американському дослідникові, котрий мав перед тим лише суто теоретичне уявлення про специфіку совєтського комунізму та московської політики щодо України.
Навіть якщо це збіг, він по-своєму символічний: двоє українських дослідників, котрі в розпалі перестройки взялися за подібну справу в Україні (втім, без будь-якого сприяння з боку місцевого верховного «конгресу»), невдовзі померли один за одним від розриву серця.
Сотні свідчень, що їх зібрав Джеймс Мейс та його співробітники, склали кількатомову Білу Книгу про наймасштабніший сталінський злочин в Україні. Висновки комісії дали змогу
переконливо спростувати твердження совєтської пропаганди й близьких до неї американських учених-совєтофілів, котрі протягом десятиліть заперечували сам факт геноциду, його масштаби й відповідальність за нього совєтського керівництва. Можливо, саме тоді, під час тієї нелюдськи моторошної ексгумаційної роботи доктор Мейс переступив невидиму, проте жорстко визначену межу, котра відокремлювала його, «білу» людину, від далеких і мало кому цікавих «індіан».
Понад десять років він прожив у Києві, де знайшов дружину, друзів і безліч фахових та громадських обов’язків, котрі наполегливо намагався виконувати з американською педантичністю — в нашому досить-таки непедантичному суспільстві. Він редагував англомовні версії газети «День» та журналу «Політична думка», викладав (по-англійськи й по-українськи) в Києво-Могилянській академії, писав наукові статті та блискучі газетні колонки. Він навчився жити скромно, по-місцевому, на одну, як то кажуть, зарплату (хоча й три-чотири українські зарплати, які йому щастило часом отримувати, не дотягували все одно навіть до половини «нормальної» західної); навчився носити в морози кролячу шапку-вушанку й пити горілку straight-up, не розводячи її ніякими американськими вигадками на кшталт тоніка або кока-коли.
Та головне — він навчився розуміти Україну як мало хто з його співвітчизників та й, зрештою, самих українців. Він не мав жодних ілюзій щодо української влади та створеної нею системи, він був дуже критичний у своїх статтях, але водночас — дуже делікатний у формулюваннях і обережний у прогнозах. Він знав, чого й скільки довелося пережити цьому суспільству, і розумів, що для зцілення щонайглибших психічних травм та соціальних неврозів потрібен час, терпіння та все ще відсутнє в Україні компетентне лікування. Сталінізм здійснив у країні своєрідний антиприродний добір, негативну селекцію: виживали аж ніяк не
найкращі, найчесніші, найвідважніші, найпрацьовитіші, найініціативніші. Скоріш навпаки: всі ми в Україні, включно з нашими «елітами», — спадкоємці далеко не найліпшого генетичного матеріалу. Не усвідомивши цього, ми навряд чи зцілимося.
…Якось наприкінці 1992 року ми мчали з Джимом пізньої ночі порожньою автострадою з Чикаго до Урбани-Шампейн, де він у той час працював в Іллінойському університеті. Довкола височіла двометрова, покрита снігом кукурудза — неприбрана, втім, із дещо інших, аніж у нас, причин. Базікали про все, переходячи з англо-українського суржика на українсько-англійський і навпаки. І раптом я довідався, що серед Джимових предків не було жодних українців, жодних слов’ян. Зате — зате! — була прабабуся-індіанка!..
«Dancing with wolves!» — сказав я, маючи на увазі його дивні українознавчі нахили.
Ми засміялися. Ми ще не підозрювали тоді, що його забавне, здавалося б, хобі стане змістом яскравого і по-своєму визначного життя.
2.