Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Джеймс Мейс, однак, зробив свій ви­бір уже в ці­лком зріло­му ві­ці, маю­чи за спиною докторат Мі­чи­га­нсько­го уні­верси­тету в авторитет­но­го профе­сора Ро­мана Шпорлю­ка, пова­ж­ну моно­графію «Комунізм і ди­ле­ми на­ціонально­го ви­зволе­н­ня: на­ціонал-комунізм у Совє­тській Украї­ні, 1918-1933» (Ке­мбридж, Мас­са­чу­сетс, 1983), досвід ви­кла­да­н­ня, одруже­н­ня (не зовсім, здає­ться, вдалий), а та­кож іще один, вельми специ­фі­чний досвід, ко­трий, мо­ж­ли­во, і ві­ді­грав згодом ви­рі­шальну роль у йо­го екс­травага­нт­ному украї­но­фільському ви­борі.

Про­тя­гом кі­лькох років Джеймс Мейс пра­цю­вав у спеці­альній комісії, яку створив аме­ри­канський кон­грес для роз­слі­дува­н­ня об­ставин штучно­го го­ло­ду в Украї­ні, орга­нізовано­го більшо­ви­ками в 1932-1933 роках. Робо­та перед­ба­ча­ла не ли­ше ви­вче­н­ня архі­вних мате­рі­алів, тоб­то найрі­зноманіт­ні­ших (втім, вельми обме­же­них на той час) істори­чних дже­рел, а й го­ло­вне — опи­тува­н­ня жи­вих іще у Пів­ні­чній Аме­ри­ці свід­ків ті­єї трагедії. Мо­ж­на собі уяви­ти весь жах, який ви­пало пере­жи­ти замо­ло­ду цим лю­дям і який ми­моволі довело­ся спів­пере­жи­ти з ни­ми вже згодом, ретро­спекти­вно, аме­ри­канському дослі­дни­кові, ко­трий мав перед тим ли­ше суто теорети­чне уявле­н­ня про специ­фі­ку совє­тсько­го комунізму та московської політи­ки що­до Украї­ни.

Навіть як­що це збіг, він по-своє­му си­м­волі­чний: двоє украї­нських дослі­дни­ків, ко­трі в роз­палі пере­стройки взя­ли­ся за поді­бну справу в Украї­ні (втім, без будь-яко­го сприя­н­ня з боку місцево­го верховно­го «кон­гресу»), не­вдовзі поме­рли один за одним від роз­ри­ву серця.

Со­т­ні свід­чень, що їх зі­брав Джеймс Мейс та йо­го спів­робі­т­ни­ки, склали кі­лькато­мову Білу Кни­гу про наймас­штабні­ший сталі­нський зло­чин в Украї­ні. Ви­сновки комісії дали змо­гу

пере­кон­ли­во спростувати твердже­н­ня совє­тської пропага­нди й близьких до неї аме­ри­канських уче­них-совє­то­філів, ко­трі про­тя­гом деся­ти­літь запере­чу­вали сам факт гено­ци­ду, йо­го мас­штаби й від­повід­альність за ньо­го совє­тсько­го ке­рі­вни­цтва. Мо­ж­ли­во, саме тоді, під час ті­єї нелю­дськи мо­торо­шної екс­гу­ма­ційної робо­ти доктор Мейс пере­ступив неви­ди­му, про­те жорстко ви­значе­ну ме­жу, ко­тра від­окремлю­вала йо­го, «білу» лю­ди­ну, від далеких і мало кому ці­кавих «індіан».

Понад десять років він про­жив у Киє­ві, де зна­йшов дружи­ну, друзів і без­ліч фа­хових та громадських обов’язків, ко­трі наполе­гли­во намага­вся ви­кону­вати з аме­ри­канською пе­данти­чністю — в на­шо­му досить-та­ки непе­данти­чному суспільстві. Він редагу­вав англо­мовні версії га­зети «День» та жу­рналу «Політи­чна думка», ви­кла­дав (по-англійськи й по-украї­нськи) в Киє­во-Мо­ги­ля­нській академії, пи­сав наукові стат­ті та блиску­чі га­зет­ні ко­ло­нки. Він на­вчи­вся жи­ти скро­мно, по-місцево­му, на одну, як то ка­жуть, зарпла­ту (хоча й три-чо­ти­ри украї­нські зарпла­ти, які йо­му ща­сти­ло ча­сом отри­му­вати, не до­тя­гу­вали все одно навіть до поло­вини «нормальної» захі­дної); на­вчи­вся носи­ти в морози кро­ля­чу шап­ку-ву­шанку й пи­ти горі­лку straight-up, не роз­водя­чи її ніяки­ми аме­ри­канськи­ми вига­д­ками на кшталт тоні­ка або кока-ко­ли.

Та го­ло­вне — він на­вчи­вся ро­зумі­ти Украї­ну як мало хто з йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та й, зре­штою, самих украї­нців. Він не мав жодних ілю­зій що­до украї­нської влади та створеної нею си­стеми, він був ду­же кри­ти­чний у своїх ста­т­тях, але водночас — ду­же делі­кат­ний у форму­лю­ва­н­нях і обереж­ний у про­гнозах. Він знав, чо­го й скільки довело­ся пере­жи­ти цьо­му суспільству, і ро­зумів, що для зці­ле­н­ня що­най­глиб­ших пси­хі­чних травм та соціальних неврозів по­трі­бен час, те­рпі­н­ня та все ще від­сут­нє в Украї­ні компетент­не лі­ку­ва­н­ня. Сталі­нізм здійснив у краї­ні своєрідний анти­при­родний добір, не­га­ти­вну селек­цію: ви­жи­вали аж ніяк не

найкра­щі, найче­сні­ші, найвідва­ж­ні­ші, найпра­цьови­ті­ші, най­ініціати­вні­ші. Скоріш навпаки: всі ми в Украї­ні, вклю­чно з на­ши­ми «елі­та­ми», — спад­коє­м­ці далеко не найлі­п­шо­го генети­чно­го мате­рі­алу. Не усві­до­ми­вши цьо­го, ми на­вряд чи зці­ли­мося.

…Якось на­при­кі­нці 1992 року ми мча­ли з Джи­мом пізньої ночі поро­ж­ньою автострадою з Чи­каго до Урбани-Шампейн, де він у той час пра­цю­вав в Іл­лі­нойському уні­верси­теті. Довко­ла ви­сочі­ла дво­метрова, покри­та сні­гом ку­ку­ру­дза — не­при­брана, втім, із де­що інших, аніж у нас, при­чин. Базі­кали про все, пере­ходя­чи з англо-украї­нсько­го суржи­ка на украї­нсько-англійський і навпаки. І раптом я довід­ався, що серед Джи­мових пред­ків не бу­ло жодних украї­нців, жодних слов’ян. Зате — зате! — бу­ла прабабу­ся-індіанка!..

«Dancing with wolves!» — сказав я, маю­чи на увазі йо­го ди­вні украї­но­знавчі нахи­ли.

Ми засмія­ли­ся. Ми ще не пі­до­зрювали тоді, що йо­го забавне, здавало­ся б, хобі стане змістом яскраво­го і по-своє­му ви­значно­го жи­т­тя.

лю­тий 2002

2.

Перейти на страницу:

Похожие книги