Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Через десять років, однак, залі­зна завіса впала і я, всупереч усім при­пу­ще­н­ням і перед­ба­че­н­ням, та­ки зди­бав сво­го товари-ша-бі­же­нця — спершу в Киє­ві, ку­ди він при­їхав на якийсь меди­чний кон­грес, а по­тім і в Штатах, ку­ди те­пер уже я подався на ці­лих два роки дослі­джу­вати жи­т­тя анти­подів. Товариш ви­глядав пре­чу­дово. По кі­лькох роках ми­тарств, роз­лу­чень, ми­т­тя посу­ду й пере­під­твердже­н­ня сво­го лі­карсько­го ди­пло­му він та­ки отри­мав пра­цю за фа­хом у державній пси­хіатри­чній клі­ні­ці, ку­пив поме­шка­н­ня, від­крив приє­мність ката­н­ня на ли­жах і мандрува­н­ня сві­том, забарвив свою украї­нську вимову аме­ри­канським акцентом і додав ек­зо­ти­чне — ff до сво­го неви­значно­го украї­нсько­го прі­звища Зуб­ко. Він втратив бать­ків ще в ди­ти­нстві, йо­го дальші роди­чі виїхали до Польщі, тож поверта­ти­ся в Украї­ну не бу­ло ні реальних при­чин, ані ві­ртуа­льних.

Він, здає­ться, був трохи зди­вований, що ні­хто з на­ших спільних друзів не пі­шов йо­го шля­хом — навіть ко­ли залі­зна завіса впала і ко­жен отри­мав змо­гу втіли­ти свою мрію, бу­ла б лиш охо­та. Я намага­вся поясни­ти йо­му, що саме то­му, що завіса впала і совде­пія завали­ла­ся, по­тре­ба ім­мі­грувати втрати­ла актуальність і ро­манти­чність, плід втратив привабли­вість. Хтось справді ви­їхав — заради гро­шей, кар’єри, осві­ти чи просто з ці­кавості та по­тя­гу до пригод. Про­те більшість зали­ши­лась — на кра­ще чи гі­рше — у краї­ні, яку між­народні довід­ни­ки оптимісти­чно окреслю­ють як «middle-income country» та «unconsolidated democracy», тракту­чи, воче­видь, і «middle», і «unconsolidated» без­ме­ж­но ши­роко.

Більшість лю­дей ім­мі­грує ли­ше тоді, ко­ли жи­т­тя стає геть нестерп­ним, а шанси йо­го зміни­ти в старому місці зводя­ться до ну­ля. Паді­н­ня совде­пії не зроби­ло жи­т­тя украї­нців замо­ж­ні­шим, про­те зроби­ло йо­го вільні­шим і від­кри­ті­шим до чо­го зав­годно. Вони мо­жуть те­пер говори­ти, що думають, і думати, що вва­жа­ють за по­трі­бне. їх не вига­ня­ють з уні­верси­тетів за сам­ви­дав, не ув’язню­ють за політи­чні заяви, не карають за невід­повід­ні зв’язки і неправи­льні кни­ги. Державі нема до них діла — і сла­ва Богу. В ко­ж­нім разі, це значно кра­ще, ніж недремна увага до них з боку всіх, а особли­во деяких державних орга­нів.

Про­те песи­місти ка­жуть — і по-своє­му теж мають ра­цію, — що свободу на хліб не нама­жеш, незале­ж­ністю си­тий не бу­деш. Туга за му­дрим во­ждем, який про всіх думає, і державою, яка всі­ма опі­ку­є­ться, мате­рі­алі­зувала­ся на постсовє­тських просторах у від­новле­них султа­натах — спершу азійських, по­тім кавказьких і зре­штою європейських. Біло­руси зна­йшли собі бать­ка, росі­я­ни — Кри­хі­тку Цахе­са. Украї­нці чо­мусь не схо­ті­ли ні бать­ка, ні Цахе­са. На Май­дані це їм ко­штувало со­т­ні жит­тів, на російському фронті — кі­лькох ти­сяч. Понад міль­йонові украї­нців довело­ся ви­їхати з Дон­басу — мо­ж­ли­во, назавше. До­ти я ба­чив воєн­них бі­же­нців ли­ше в кі­нохроні­ці. Й аж ніяк не споді­вався поба­чи­ти їх у власній краї­ні.

Мій ко­ле­га Воло­дя Ра­фе­є­нко — чу­довий поет і делі­кат­на лю­ди­на — поки­нув Донецьк улі­тку 2014-го. Йо­му як і бага­тьом йо­го друзям, довело­ся роби­ти не­простий ви­бір між Киє­вом і Москвою, між краї­ною, у якій народи­вся і ви­ріс і яку не­без­під­ставно вва­жав своєю, і краї­ною, яка теж бу­ла ні­би «своєю», але по-іншо­му: він ви­давав у ній свої кни­ги, отри­му­вав гонорари і нагороди, мав, зре­штою, близьких друзів. Йо­го історія досить ти­пова для бага­тьох осві­че­них, інтелі­гент­них лю­дей із Дон­басу та Кри­му, політи­чна ло­я­льність яких до однієї краї­ни і ку­льтурна прив’язаність до іншої зі­ткну­ли­ся раптом у не­прими­рен­ній супере­чності.

«Я ду­же емоційна лю­ди­на, — зі­знає­ться Воло­дя. — Був певен час після мо­го пере­їзду до Киє­ва, ко­ли я не міг від­повісти на най­прості­ше запи­та­н­ня — просто почи­нав пла­кати. Я ці­лком усві­до­млю­вав не­адекват­ність своєї реакції, про­те ні­чо­го не міг вдія­ти. Я почу­вався як у ди­ти­нстві, ко­ли бать­ко вивів мене на по­двір’я і сказав: “Іди, бався з ді­тьми”… Соціалі­зуйся, ка­жуть мені сьо­годні, але як це роби­ти те­пер — у моє­му ві­ці?.. Я забрав із собою роди­ну, про­те й далі думаю про бать­ків, яких зали­шив у Доне­цьку, про двох немі­чних бабусь, які просто не здат­ні ру­ха­тись…»

Ко­ли він опи­сує дім, де про­жив май­же без­виїзно все жи­т­тя, я ро­зумію, що справж­ня втрата — це втрата чо­гось значно більшо­го, аніж просто місце, предмет, звич­ка, мрія чи спосіб жи­т­тя. Це втрата істо­т­ної ча­стки се­бе, своєї то­жсамості, закорі­неності — enracinement, як окресли­ла би це Сі­мона Вейль. Втрата в та­кому контекс­ті — це бо­лі­сне знекорі­не­н­ня і ще бо­лі­сні­ше намага­н­ня закорі­ни­ти­ся знову.

Перейти на страницу:

Похожие книги