Через десять років, однак, залізна завіса впала і я, всупереч усім припущенням і передбаченням, таки здибав свого товари-ша-біженця — спершу в Києві, куди він приїхав на якийсь медичний конгрес, а потім і в Штатах, куди тепер уже я подався на цілих два роки досліджувати життя антиподів. Товариш виглядав пречудово. По кількох роках митарств, розлучень, миття посуду й перепідтвердження свого лікарського диплому він таки отримав працю за фахом у державній психіатричній клініці, купив помешкання, відкрив приємність катання на лижах і мандрування світом, забарвив свою українську вимову американським акцентом і додав екзотичне — ff до свого невизначного українського прізвища Зубко. Він втратив батьків ще в дитинстві, його дальші родичі виїхали до Польщі, тож повертатися в Україну не було ні реальних причин, ані віртуальних.
Він, здається, був трохи здивований, що ніхто з наших спільних друзів не пішов його шляхом — навіть коли залізна завіса впала і кожен отримав змогу втілити свою мрію, була б лиш охота. Я намагався пояснити йому, що саме тому, що завіса впала і совдепія завалилася, потреба іммігрувати втратила актуальність і романтичність, плід втратив привабливість. Хтось справді виїхав — заради грошей, кар’єри, освіти чи просто з цікавості та потягу до пригод. Проте більшість залишилась — на краще чи гірше — у країні, яку міжнародні довідники оптимістично окреслюють як «middle-income country» та «unconsolidated democracy», трактучи, вочевидь, і «middle», і «unconsolidated» безмежно широко.
Більшість людей іммігрує лише тоді, коли життя стає геть нестерпним, а шанси його змінити в старому місці зводяться до нуля. Падіння совдепії не зробило життя українців заможнішим, проте зробило його вільнішим і відкритішим до чого завгодно. Вони можуть тепер говорити, що думають, і думати, що вважають за потрібне. їх не виганяють з університетів за самвидав, не ув’язнюють за політичні заяви, не карають за невідповідні зв’язки і неправильні книги. Державі нема до них діла — і слава Богу. В кожнім разі, це значно краще, ніж недремна увага до них з боку всіх, а особливо деяких державних органів.
Проте песимісти кажуть — і по-своєму теж мають рацію, — що свободу на хліб не намажеш, незалежністю ситий не будеш. Туга за мудрим вождем, який про всіх думає, і державою, яка всіма опікується, матеріалізувалася на постсовєтських просторах у відновлених султанатах — спершу азійських, потім кавказьких і зрештою європейських. Білоруси знайшли собі батька, росіяни — Крихітку Цахеса. Українці чомусь не схотіли ні батька, ні Цахеса. На Майдані це їм коштувало сотні життів, на російському фронті — кількох тисяч. Понад мільйонові українців довелося виїхати з Донбасу — можливо, назавше. Доти я бачив воєнних біженців лише в кінохроніці. Й аж ніяк не сподівався побачити їх у власній країні.
Мій колега Володя Рафеєнко — чудовий поет і делікатна людина — покинув Донецьк улітку 2014-го. Йому як і багатьом його друзям, довелося робити непростий вибір між Києвом і Москвою, між країною, у якій народився і виріс і яку небезпідставно вважав своєю, і країною, яка теж була ніби «своєю», але по-іншому: він видавав у ній свої книги, отримував гонорари і нагороди, мав, зрештою, близьких друзів. Його історія досить типова для багатьох освічених, інтелігентних людей із Донбасу та Криму, політична лояльність яких до однієї країни і культурна прив’язаність до іншої зіткнулися раптом у непримиренній суперечності.
«Я дуже емоційна людина, — зізнається Володя. — Був певен час після мого переїзду до Києва, коли я не міг відповісти на найпростіше запитання — просто починав плакати. Я цілком усвідомлював неадекватність своєї реакції, проте нічого не міг вдіяти. Я почувався як у дитинстві, коли батько вивів мене на подвір’я і сказав: “Іди, бався з дітьми”… Соціалізуйся, кажуть мені сьогодні, але як це робити тепер — у моєму віці?.. Я забрав із собою родину, проте й далі думаю про батьків, яких залишив у Донецьку, про двох немічних бабусь, які просто не здатні рухатись…»
Коли він описує дім, де прожив майже безвиїзно все життя, я розумію, що справжня втрата — це втрата чогось значно більшого, аніж просто місце, предмет, звичка, мрія чи спосіб життя. Це втрата істотної частки себе, своєї тожсамості, закоріненості —