Суспільний капітал, як пояснює Патнем, дуже важко накопичується й дуже легко марнується. Накопичується він пасам перед через повсякденний досвід взаємодовіри и співпраці, через послідовне виконання контрактів і зобов’язань, дотримання даних слів, готовість ставитися до інших людей достоту так, як тобі б хотілося, щоб вони ставилися до тебе. У невеликих спільнотах, де всі одне одного знають, — у класі, в селі, у грецькому місті-полісі — накопичення капіталу відбувається легко, бо по рушники на виду і на них легко накласти санкції: не вітатися з ними, не дружити, не брати до спільної гри, до спільних про єктів, виключати зі своєї спільноти, виганяти зі свого полісу.
Складнощі починаються у великих спільнотах, більшості членів яких ми не знаємо, а проте мусимо повсякденно з ни ми співпрацювати: класти гроші у банк із надією, що нам їх по вернуть; купувати ліки з надією, що отримуємо саме той препарат, який вказаний на етикетці; обирати свого депутата, загальнонаціональних, а й до зовсім дрібних, неформальних — як, наприклад, літературні гуртки, аматорські хори, туристичні клуби, мисливські асоціації, товариства спостерігачів за птахами тощо. Участь у кожній такій організації, пояснює Патнем, дає досвід громадянської взаємодії: планування й дискутування, розподілу і виконання обов’язків, допомоги колегам, збирання й використання членських внесків, особистої й колективної відповідальності.
Тоталітарні режими не толерують жодної незалежної від держави організації, жодної не контрольованої владою громадської активності. Фактично єдина суспільна клітинка, яка зберігає ще певну автономію у такій системі, це родина. Саме тут ще існує певна взаємодовіра, зберігається альтернативна, невід-фільтрована офіційною історіографією пам’ять і обговорюються реальні, не зманіпульовані партійним офіціозом проблеми. Проте влада намагалась опанувати і цю клітинку, запустивши у неї, як вірус, міф про піонера-героя Павлика Морозова — гіперлояльного підданого, готового доносити в «органи» на власних родичів.
Там, де немає громадянських традицій, де немає позитивного соціального капіталу, суспільство самоорганізується не за громадянським принципом, а за мафійним — не горизонтально, як інклюзивна грибниця, а вертикально, як ексклюзивна ієрархія. Українське суспільство після розпаду СССР пішло обома шляхами: розбудови мафійних структур довкола посткомуністичної влади і пов’язаних із нею «бізнесів» та — творення низових громадянських структур як своєрідної альтернативи до успадкованих напівфеодальних-напівмафійних ієрархій. Кожна наша революція — це у певному сенсі зіткнення двох проектів, двох візій майбутнього, двох способів самоорганізації. Поки що ми як суспільство виграємо на короткій дистанції, але програємо на довгій.
Нам не бракує сили, нам бракує уміння її застосовувати — системно і послідовно. Книжка Патнема — не про «становлення демократії», а про її функціональність. Дослівно «Making Democracy Work» означає «змусити демократію працювати». Тобто — приводити в дію, робити спроможною. Щось подібне можна б сказати й про нашу силу: вона не ззовні, а в нас самих. І все, що потрібно, — це в неї повірити, навчитись використовувати. Засвоїти вельми простий урок із дилеми двох в’язнів, дилеми колективної дії: зусилля не додаються, а множаться в тих спільнотах, де домінує взаємодовіра і солідарність.
Транзит
1.
Понад сорок років тому Жан Распай, відомий французький письменник і мандрівник, опублікував роман
Назва роману, яку доречніше було б відтворити українською не як «Табір», а як «Стан святих», зловісно вказує на біблійну «Книгу одкровень» святого Йоана Богослова, тобто «Апокаліпсис», зокрема на такі ось рядки із 20-го розділу: «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи, які знаходяться на чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на битву; число їх як пісок морський. І вийшли на широту землі, й оточили