Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Ми вже й так збу­дували занадто бага­то «мостів» до Росії, і до­зволи­ли росі­я­нам збу­дувати ще більше троя­нських мостів до нас — аж до остан­ньо­го, Ке­рче­нсько­го. Саме ци­ми «мостами» вони завози­ли свій цемент, свою це­глу й бетон до нас, ви­кла­даю­чи стіни у го­ло­вах на­ших лю­дей — між рі­зни­ми групами й ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том. В умовах війни саме час ці «мости» пови­саджу­вати. І збу­дувати нато­мість єдину, але справді мо­гу­т­ню стіну, яка б від­окреми­ла нас від Мордору на сході. Це бу­де складно, ко­штовно і, мо­же, для деко­го навіть бо­лі­сно. Про­те ці­ла краї­на не повин­на бу­ти зару­чни­цею тьо­ті Кла­ви, якій конче тре­ба в Москву до роди­чів, або вуйка Петра, якому нема ку­ди більш по­їхати на заробі­тки, крім як у Тю­мень. Хоч як при­кро, та му­си­мо на­шим спів­громадя­нам про все це чесно сказати, — за всі­єї поваги до під­полковни­ка Ні­ко­лсона та йо­го інже­не­рно­го перфе­к­ціонізму.

бе­ре­зень 2019

Інци­дент, або ж Де­що про повся­к­ден­ні мо­ж­ли­вості дося­гне­н­ня немо­ж­ли­во­го

І взага­лі ще пи­та­н­ня, чи справді «сві­тле майбу­т­нє» — завжди ті­льки в якомусь далекому «там». А що, як навпаки — воно вже від­давна тут, і ли­шень на­ша слі­по­та й сла­б­кість зава­жа­ють поба­чи­ти і роз­вину­ти йо­го довко­ла й у собі?

Ва­ц­лав Га­вел, «Си­ла без­си­лих» (1978)

1.

У деся­то­му кла­сі нас покарали новим кла­сним ке­рі­вни­ком. Клас був справді ва­жким, неке­рованим, тож ди­рек­ція школи не­без­під­ставно ви­рі­ши­ла, що при­боркати йо­го змо­же ті­льки «тверда рука» в особі вчи­теля фізку­льтури Па­влова Ґєн­надія Єфрє­мові­ча.

Першо­го ж дня цей м’язи­стий коро­тун у спорти­вній формі, яко­го ми для зру­чності нази­вали Ґє­нкою, пові­до­мив на зборах, що зробить поло­вину з нас «отлі­чні­камі», а поло­вину — «ґо­рбати­мі». В рамках цьо­го амбі­т­но­го пла­ну він заповзя­вся забі­га­ти до кла­су ледь не на ко­ж­ній пере­рві — «вправлять моз­ґі».

Поки ці вправля­н­ня бу­ли суто вербальни­ми, все йшло глад­ко. Та якось у педаго­гі­чному запалі він ударив одно­го з хло­пців, — за що отри­мав не те, щоб удар, а рад­ше штурхан у від­повідь. І тоді вже наш «ви­хователь» поліз би­тись по-справж­ньо­му. Ді­вча­та завере­ща­ли, а хло­пці, яких бу­ло тоді в кла­сі принаймні пів­дю­жи­ни, наки­ну­ли­ся на ньо­го зусі­біч, як хорти на ди­ко­го кабана.

Ґє­нка ви­рвався вре­шті й утік, зали­ши­вши нас геть роз­гу­бле­них наоди­нці із на­шою пере­мо­гою. На ща­стя, зна­йшовся хтось му­дрий, хто за­пропону­вав закрі­пи­ти ту пере­мо­гу ли­стом до ди­рек­ції — з коро­тким опи­сом інци­денту і проха­н­ням поміня­ти нам кла­сно­го ке­рі­вни­ка. По­стріл був влу­чний. Ди­рек­ція не хо­ті­ла скандалу, а надто та­ко­го, який ви­ходив би за ме­жі школи. Тож вони бі­г­цем задовольни­ли на­ше проха­н­ня, а заразом і зу­стрічне — від Т.П. Па­влова, за умови, що вся ця справа зали­ши­ться в на­шо­му вузькому ко­лі. І вона там і зали­ши­лась.

Ми раділи тоді, як ді­ти, бо й бу­ли ще ді­тьми; то бу­ла на­ша перша пере­мо­га над си­стемою, перший досвід сер­йозної ко­ле­кти­вної дії — досвід, по-доросло­му ка­жу­чи, взає­модові­ри і со­лі­дарності. Сьо­годні я ро­зумію, що для си­стеми той наш демарш не був навіть дрібною по­дряпи­ною: Ґє­нка й далі ходив по школі з ви­п­ну­ти­ми гру­дь­ми й роз­давав школя­рам по­ти­ли­чни­ки, він і далі намага­вся зроби­ти ча­сти­ну учнів «отлі­чні­камі», а ча­сти­ну — «ґо­рбати­мі», а на до­звіл­лі, як з’ясувало­ся згодом, ще й пи­сав доноси на вчи­телів, ко­трі ви­давались йо­му «бу­ржу­а­зни­ми на­ціоналі­стами». Ми не доби­ли­ся йо­го ви­гна­н­ня зі школи, ані, тим більше, очище­н­ня усіх шкіл від та­ких, як він; ми не створи­ли проф­спілки й не поча­ли револю­ції; на­ша ві­кторія мала на­справді значе­н­ня ли­ше для нас самих. А все ж, при­пу­скаю, для бага­тьох це бу­ло справді істо­т­ним. Мо­ж­ли­во, навіть ви­знача­льним.

2.

Перейти на страницу:

Похожие книги