Ми вже й так збудували занадто багато «мостів» до Росії, і дозволили росіянам збудувати ще більше троянських мостів до нас — аж до останнього, Керченського. Саме цими «мостами» вони завозили свій цемент, свою цеглу й бетон до нас, викладаючи стіни у головах наших людей — між різними групами й регіонами, між Україною й світом. В умовах війни саме час ці «мости» повисаджувати. І збудувати натомість єдину, але справді могутню стіну, яка б відокремила нас від Мордору на сході. Це буде складно, коштовно і, може, для декого навіть болісно. Проте ціла країна не повинна бути заручницею тьоті Клави, якій конче треба в Москву до родичів, або вуйка Петра, якому нема куди більш поїхати на заробітки, крім як у Тюмень. Хоч як прикро, та мусимо нашим співгромадянам про все це чесно сказати, — за всієї поваги до підполковника Ніколсона та його інженерного перфекціонізму.
Інцидент, або ж Дещо про повсякденні можливості досягнення неможливого
Вацлав Гавел, «Сила безсилих» (1978)
1.
У десятому класі нас покарали новим класним керівником. Клас був справді важким, некерованим, тож дирекція школи небезпідставно вирішила, що приборкати його зможе тільки «тверда рука» в особі вчителя фізкультури Павлова Ґєннадія Єфрємовіча.
Першого ж дня цей м’язистий коротун у спортивній формі, якого ми для зручності називали Ґєнкою, повідомив на зборах, що зробить половину з нас «отлічнікамі», а половину — «ґорбатимі». В рамках цього амбітного плану він заповзявся забігати до класу ледь не на кожній перерві — «вправлять мозґі».
Поки ці вправляння були суто вербальними, все йшло гладко. Та якось у педагогічному запалі він ударив одного з хлопців, — за що отримав не те, щоб удар, а радше штурхан у відповідь. І тоді вже наш «вихователь» поліз битись по-справжньому. Дівчата заверещали, а хлопці, яких було тоді в класі принаймні півдюжини, накинулися на нього зусібіч, як хорти на дикого кабана.
Ґєнка вирвався врешті й утік, залишивши нас геть розгублених наодинці із нашою перемогою. На щастя, знайшовся хтось мудрий, хто запропонував закріпити ту перемогу листом до дирекції — з коротким описом інциденту і проханням поміняти нам класного керівника. Постріл був влучний. Дирекція не хотіла скандалу, а надто такого, який виходив би за межі школи. Тож вони бігцем задовольнили наше прохання, а заразом і зустрічне — від Т.П. Павлова, за умови, що вся ця справа залишиться в нашому вузькому колі. І вона там і залишилась.
Ми раділи тоді, як діти, бо й були ще дітьми; то була наша перша перемога над системою, перший досвід серйозної колективної дії — досвід, по-дорослому кажучи, взаємодовіри і солідарності. Сьогодні я розумію, що для системи той наш демарш не був навіть дрібною подряпиною: Ґєнка й далі ходив по школі з випнутими грудьми й роздавав школярам потиличники, він і далі намагався зробити частину учнів «отлічнікамі», а частину — «ґорбатимі», а на дозвіллі, як з’ясувалося згодом, ще й писав доноси на вчителів, котрі видавались йому «буржуазними націоналістами». Ми не добилися його вигнання зі школи, ані, тим більше, очищення усіх шкіл від таких, як він; ми не створили профспілки й не почали революції; наша вікторія мала насправді значення лише для нас самих. А все ж, припускаю, для багатьох це було справді істотним. Можливо, навіть визначальним.
2.