І по-третє, на глобальному рівні мала би зникнути будь-яка поблажливість і толерантність щодо бандитських, диктаторських, корумпованих режимів, які перуть свої брудні гроші через західні банки і безпечно їх там зберігають. Доки так звані «еліти» третього світу тримають своє населення у безправ’ї та злиднях, а при тому безперешкодно насолоджуються всіма благами першого світу, його розвиненою банківською, медичною, освітньою, правовою системою, ніяка допомога тим бідним країнам не буде ефективною і жодні реформи не будуть справді успішними.
Пропоновані заходи можуть видатись утопійними і, безумовно, неприйнятними для глобальних еліт, які мають достатньо особистих і корпоративних причин підтримувати наявний статус-кво. Вони можуть видатися дражливими і для звичайних жителів першого світу, які на різні лади й через різні канали отримують зиск із наявних у світі структурних нерівностей. Але час і їм усвідомити, що неоколоніальний статус-кво похитнувся і відновити його не вдасться. Сьогоднішній наплив біженців — це лиш симптом глобальної недуги. Вона прогресує і за якийсь час дистопійний роман Жана Распая може видатися нам реальністю або навіть її пом’якшенням і прикрашенням. Распаєва версія майбутнього, зрештою, не найгірша на тлі дедалі ймовірнішого торжества праворадикальних, расистських, неофашистських режимів по всій Європі, які кров’ю й залізом, диктатурою і терором рятуватимуть нас усіх від нашестя «варварів». Це, здається, якраз той випадок, коли ліки нічим не кращі від самої хвороби.
І поки у «стані святих» панує розгубленість, «вогонь з неба» стає для нього дедалі реальнішою перспективою.
2.
Попри відсутність у Распаєвому романі однозначно заявленої симпатії для тої чи тої сторони, сам спосіб представлення в творі «конфлікту цивілізацій» оприявнює європоцентричні упередження автора та його виразно «орієнталізаційний» погляд на чужинців. Жоден із них не має індивідуалізованого характеру, прив’язаності до конкретного місця й часу, якихось власних проектів і мрій — крім тривіального прагнення досягнути молочних рік із киселевими берегами, що плинуть віртуальними просторами телевізійних реклам.
Конкретність доль і, відповідно, оповідей — чи не найбільше враження, яке я виніс недавно з польсько-німецько-української виставки
Я ніколи на власні очі не бачив біженців, хоча багато хто з моїх друзів за совєтських часів могли б зважитися на цю роль, коли б кордони були відкритими. Зважився, власне, лише один. Наприкінці 70-х він одружився з єврейською дівчиною й отримав дозвіл покинути комуністичний рай разом з юрбою інших репатріантів до нововіднайденої сіоністської батьківщини. Я пригадую спеціальний потяг зі Львова до Відня, нечисленних відпроводжальників, що наважилися з’явитися на платформі під недремним оком ґебе; пригадую свого приятеля у велетенській шубі та хутряній шапці, яких він ніколи в житті не носив, навіть узимку, а тим більше у квітні. Він виглядав гротескно, наче на кінозйомці, але я знав також, що нічого, крім особистих речей, іммігрантам вивозити не дозволяли, отож мусили брати не те, що хотіли, а те, що могли. Спасибі великодушній совдепїї, що взагалі випускала їх на свободу — замість відправити товарним потягом у протилежний бік.
«Ну, по вагонам, товарищи беженцы!» — горлав провідник. Це був нібито жарт — поєднання совєтських «товарищей» з антисовєтськими «беженцами». Але сцена від цього робилася ще гротескнішою. Ніхто й не думав сміятися. Почувалися як на похороні. Від’їжджали назавше, й усе, на що могли сподіватися, — це принагідні листи, примарні послання з іншого світу, з недосяжного потойбіччя.