Леся Українка. Книги Сивілли

Не втримується вона і від типово орієнтальних спостережень, зауважуючи, наприклад, що в Телаві багато садків і виноградників на окраїнах, а «в середині тісно, камінно і брудно — по-азіятськи…» [96, 429]. А на курорті в Єгипті Леся розчарована тим, як самоорієнталізує себе місцеве населення задля «орієнтальних вражень» західних туристів. «А тут тобі якісь мавпи танцюють на паркані під дудку, або якась берберінка “танець живота” танцює (бачити його не можу), — коментує вона, — або старець-дервіш головою мотає, душу з тебе вимотує (хотячи власне вимотати “бакшіш — п’ятака”) і отакі “орієнтальні враження” снують доти, поки не плюнеш, кинеш перо і починаєш якісь дурниці базікати з кимсь із сусідів» [96, с. 665–666].

Особливо її зацікавив Єгипет, а радше, як зізнається Кобилянській, «психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати близше), і тутешніх “дітей вулиці”, що зростають зовсім таки “під голим небом” і напрочуд уміють дати собі раду» [96, с. 663]. Цьому присвячені начерки оповідання «Екбаль-ганем», датовані травнем-червнем 1913 року, — одні з останнього, що написала Леся Українка. У них, зіставляючи Орієнт і Окцидент, накреслюючи контрасти звичаїв та способу життя арабської жінки і жінки-європейки (так званої франки), письменниця ставить питання про «орієнтальні» стереотипи в сприйнятті жінки зі Сходу.

Не уникає вона і «туристичного погляду», що проявляється в описах арабської жінки, котра перетворюється на екзотичний об’єкт. Орієнтальні жінки — Екбаль, перекупки, «стара негритянка» — в оповіданні Лесі Українки підкреслено екзотичні, ніби ляльки на виставці, одяг їхній і вигляд описані інструментально й відособлено, подані з загостреною увагою до локального етнографічного колориту. Чого лише варта няня «в яро-зеленій вовняній сімаррі, надітій без сорочки, у срібних грубих, як кайдани, обручах на босих ногах, з непокритою, розпатланою, дрібно-кучерявою головою, тільки перев’язана над чолом, наче стрічкою, вузько зложеною жовто-гарячою хусткою з червоними берегами» [91, с. 354].

Те, як Леся Українка працює з концептом екзотизації, демонструє її поетичний цикл «Весна в Єгипті», написаний навесні 1910 року в Гелуані. У ньому літераторка здійснює аналіз орієнтального «туристичного погляду» [16]. Це поняття, запропоноване Джоном Уррі, стає об’єктом осмислення постколоніальної критики лише наприкінці XX століття. Відомий американсько-палестинський науковець Едвард Саїд присвятив природі орієнталізму ціле дослідження («Орієнталізм»), яке з’явилося 1978 року й започаткувало цілий напрям постколоніальних студій. В «Орієнталізмі» йдеться про те, що Захід створив свого двійника на Сході, послуговуючись цілою низкою «інтересів», а не лише бажанням пізнати й зрозуміти Орієнт. Це пізнання поєднувало своєрідне привласнення та контролювання Сходу, передусім уявно, через репрезентацію та конструювання його «інакшості». У наукових дослідженнях, подорожніх щоденниках, історичних і соціологічних описах, фантазіях, зрештою в численних художніх творах, особливо починаючи з романтизму, Орієнт «туристизується», виступає відмінним, новим, альтернативним світом, на який спрямований погляд із Заходу. Образ його можна контролювати, можна ним маніпулювати, а також інкорпорувати його в західний світ, скажімо, у вигляді орієнтальних колоніальних товарів чи екзотики.

Двадцяте століття стає епохою туризму, зокрема орієнтального. Кліматичний туризм набуває поширення і масовості з кінця XIX століття. Загалом туризм виявляється важливим феноменом модерності й пов’язаний зі становленням масової культури, розвитком технологій, зростанням мобільності населення, а також пошуками нових тілесних і духовних практик.

Однак туристичні поїздки виконують не лише функції географічного переміщення, але є рухом «у плоті» й пов’язані з «формами тілесного задоволення», як твердить Уррі [97]. Як істота, турист є не абстрактною особою, а має прикметні особливості раси, статі, характеру, і всі ці чинники включаються в його взаємодію з новими «місцями», ставлячи його «лицем» до людей і місць. Адже модерний світ охоплений процесами «виробництва» і «споживання місць», а «погляд туриста» з маргінального явища, яким він був упродовж минулих століть, опиняється в центрі модерного світу.

У поезії «Хамсін» Лесі Українки, що відкриває цикл «Весна в Єгипті», зв’язок із локальним місцем і тілесність є виразно маркованими — ідеться про очі та зір «чужинки», яку погрожують осліпити. Окрім того, її сприйняття пов’язане зі слуховими й візуальними чуттєвими асоціаціями. Загалом, включаючись у певні взаємодії з орієнтальними місцями, туристи встановлюють складні стосунки між тілесними відчуттями й соціокультурними та чуттєвими ландшафтами, опосередкованими дискурсом і мовою [8].