Леся Українка. Книги Сивілли

Коли б вірш закінчувався на цих асоціаціях і культурних знаках, можна було б говорити про тотальну нечутливість Лесі Українки до Орієнту. Однак сам Орієнт, персоніфікацією якого і є Хамсін, вносить у свідомість «чужинки» напругу. Демон пустелі наділяється суб’єктністю, вимагає відповіді й відвертає від себе «туристичний погляд» іноземки. Леся Українка передає цей епізод досить виразно:

«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»
І заздро загорнув Хамсін полою
Киреї жовтої свої танечниць.
Ніхто не сміє бачить їх [85, с. 363].

Зустріч з Орієнтом вбирає в себе загрозу нерозуміння і взаємного відчуження. Вивівши ліричну героїню зі стану споминів про «своє» і поставивши її віч-на-віч із «рудим Хамсіном», Леся Українка накреслює постколоніальну візію «туристичного погляду». Як уже говорилося, «туристичний погляд» не зводиться лише до «тіла, що дивиться», але передбачає також присутність «тіла, на яке дивишся». Хамсін, як уособлення душі і тіла пустелі, захищає свій світ від проникнення та присвоєння «чужинкою», яка вдивляється в нього.

Хамсін називає себе жорстоким богом пустелі, «могутнім Сетом», що «тіло Озірісове нетлінне / Розшматував і кинув у пустиню». В єгипетській міфології Сет — брат-близнюк, який виступив проти бога відродження і вічного життя Озіріса, розчленував і розкидав його частини по пустині. Втілення хаосу, хвороби, жорсткості, обманщик і злий дух, у боротьбі з Гором (нащадком Озіріса) за владу він осліпляє свого суперника й вириває в нього око. Як злий демон пустині Сет, Хамсін повторює жест осліплення, щоб відвернути туристичний погляд «чужинки», яка розглядає його танечниць, зрештою, сам Орієнт, підозрюючи, що вона не спроможна їх по справжньому пізнати. Він погрожує осліпити її, засипати очі піском, таким способом оберігаючи свої володіння від пронизливого і привласнювального погляду ззовні. Ідеться, звичайно, про погляд «чужинки» із Заходу, раціонально-просвітницька свідомість якої найвиразніше проявляться через зір, що пронизує світлом розуму поверхню речей і подій, намагаючись дошукатись до їхнього основного смислу. Отже, Хамсін погрожує, захищаючись від екзотизації «туристичним поглядом», який спроможний викорінювати автентичність Орієнту, перетворюючи його на об’єкт замилування й контролю.

Цілком інакше сприймає цю сцену араб, який прибирає молитовної пози та скоряється владі злого божества. Автентичний Орієнт закривається для чужого погляду темрявою і хмарою піску, як завісою:

І звеселився спогадом Хамсін,
І вся пустиня мов знялася вгору
І в небо ринула. На жовтім небі
Померкло сонце — око Озіріса —
І стало так, мов цілий світ осліп… [85, с. 363].

Демон пустині підносить її вгору, перевертаючи небо і землю, тим самим дезорієнтуючи «чужинку». Повторюється знову міфологічна історія про засліплення. Навіть сонце — око Озіріса — меркне, «і стало так, мов цілий світ осліп». Фактично Леся Українка завершує «Хамсін», закриваючи Орієнт для чужого погляду. Там, за піщаною завісою, існує своя драма, яка вічно повторюється, — боротьба Сета і Озіріса, сина і батька, жорстоке осліплення, вічне повернення, але вона не потребує чужих свідків…

Досить прикметно, що у своїй поетичній фантазії Леся Українка звертає увагу на чи не найпоширеніший символ орієнталізму — танець орієнтальної жінки. Саме танці, зокрема жіночі, в туристичному світі реалізують ефект «постановочної автентичності», адже в танці «предметом візуального споживання стає особлива концепція напів’європейського напівтуземного жіночого тіла» [97]. Від такого гібридного «напів’європейського, напівтуземного» тіла і захищає свій світ Хамсін, а разом із ним його боронить і сама Леся Українка.

Санаторійна зона європейського роману

Курорт, ця нова оптика, що відкриває новий спосіб письма, поєднує Лесю Українку з контекстом європейського модерністського роману, для якого санаторійна тема є однією з центральних, як і пов’язана з нею тема хвороби.

Дмитро Затонський свого часу зазначав, що, можливо, захворювання сформулювало особливу оптику творчості у Франца Кафки, якій немає аналогів. Кафка, як і Леся Українка, слабував на хворобу віку — туберкульоз. Останні три місяці життя він провів у санаторіях: «Вінер-Вальді» неподалік Відня, клініці професора Ґаєка та санаторії професора Гофмана в Кірлінгу, де й помер у віці сорока років. Ці місця згадує і Леся Українка — вона спеціально їздила у Відень на консультацію до лікарів, зокрема щодо «водяної курації», і говорила, що за потреби могла б зупинитися в одному з купелевих закладів, благо, «коло Відня є тих Badeanstalten доволі» [96, с. 107].