Леся Українка. Книги Сивілли

Відповідно до часової відносності простір також мультиплікується: батько в одному місці тяжкохворий і вмирає, у другому — є активним бізнесменом, у третьому — зажерливим клієнтом, що об’їдається в ресторані санаторію. Хоча в санаторійній зоні будинки та крамниці видаються ідентичними до реальності, однак життя тут є сурогатним, а в тканині дійсності з’являються закутки й лабіринти абсурдних подібностей та тіней, іншими словами, «жалюгідної видимості життя», де людина легко перетворюється навіть на пса — «на всі сто, але в людській подобі» [110, с. 283].

У цілому, увесь Санаторій постає суцільною містифікацією, але з виразними курортними ознаками, що нагадують про відгуки й характеристики Лесі Українки: нудьгою, еротичною напругою та книжками. Але Шульц удається й до чогось більшого — він загалом ідентифікує людське життя із Санаторієм і позачассям. Адже втеча із Санаторію насправді так і не відбувається, Юзефові здається, що він сідає в потяг, все їде і їде, «немовби поселився на залізниці», але насправді лишається назавжди в порожніх санаторійних кімнатах, божеволіє та уявляє себе залізничником.

На противагу містичній символіці «санаторійного» оповідання Шульца, Томас Манн у «санаторійному» романі «Зачарована гора» асоціює курортну зону з індивідуацією і шляхом до самопізнання головного героя — Ганса Касторпа. Манн творить свій варіант «санаторійної» гетеротопії, розмістивши санаторій «Берґгоф» окремо від «рівнини» та звичного бюргерського життя, високо в горах, наділивши його виразною інакшістю, полікультурністю та архетипністю.

Томас Манн розпочав писати цей роман 1913 року, а задум його постав унаслідок відвідування дружини, яка була хвора на туберкульоз і лікувалася в санаторії у Давосі. Манн провів із нею три тижні, спостерігаючи за тамтешнім життям. Санаторій у його романі постає типовою гетеротопією: це інакший світ на вершині пагорба, відмінний від життя внизу. Там, нагорі, видозмінюється, а то й завмирає час: кілька днів видовжуються й здаються вічністю, приїхавши на три тижні, герой проводить у санаторії сім років. Там не діють закони природи, нікчемним стає календар: «пори року тут не чітко розмежовані», «скоріше, змішуються між собою й не дотримуються календаря» [62, с. 114–115]. Час тут підпорядкований цілком інакшим ритмам і зовсім не збігається з нормальним часом у долині. Та й за природою своєю він стає інакшим: замість днів міряється місяцями, тягнеться нескінченно (так званий довгий час), має свої дискретні градації (час сніданку, час обіду, час сну), набуває онтологічного статусу «твого часу».

Санаторій і хвороба знищують час, так само як і життя. Нудьга, яку культивує санаторій, зрідні хворобі, світ «нагорі» привчає до рослинного, вегетативного існування. Ганс Касторп почувається здоровим, а приїхавши, перетворюється на хворого на сухоти.

Багато місця в романі забирають розмови про тіло, дух і хворобу. Італієць Сеттембріні дотримується гуманістичного розуміння людини й уважає хворобу «збоченням смаку в природі», «приниженням людини» та заперечує «шляхетний», романтичний погляд на хворобу, яка нібито підносить дух. Така «точка зору зараз сама є хворобою або до неї веде», — твердить він [62, с. 119]. Натомість «людина, що живе з хворобою, є лише тілом <…> така людина не краща від трупа…» [62, с. 122]. Проте доктор Кроковскі, прихильник психоаналізу, твердить, що хвороба є інтенсифікованою еротичною потребою тіла — «прихованою любовною дією», «перетвореною любов’ю» [62, с. 154]. Хвороба стає перманентним станом, зі свого боку, впевнений радник Беренс, який має сумнів, що особа, «приналежна до світу хвороби», може бути зацікавленою в одужанні.

Фактично Манн перетворює санаторій на духовно-інтелектуальну лабораторію з виховання «самості» Ганса Касторпа, що виявляється дорогою переборення так званого бюргерського гуманізму й традиціоналізму. Санаторійна гетеротопія викривляє одноманітність бюргерського життя з його монотонністю, а також підриває «дідівські звичаї та давні інституції», що панують «в долині» серед міщанського буржуазного світу. Окрім того, виявляється, що хвороба й санаторій дають шанс стати вільним, як твердить мадам Шоша.