Леся Українка. Книги Сивілли

У листах письменниця часто згадує про те, що творчість допомагає їй переборювати втому й болі та компенсувати нервові «припадки». Так, зізнається в листі до сестри Ольги, уже перенісши операцію в Берліні, що «мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад, з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами» [95, с. 168], то, може, знову дійшло б до нервових «припадків». Вона навіть вважає, що творчість і, зокрема, літературна праця для неї є свого роду морфієм. «Я знаю, що дуже невозвышенно, — писала, — вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей “морфій” не дає мені погрязнути, скиснути і заснидіти — за те спасибі йому» [95, с. 168]. Зізнавалася, як особливо важко їй відмовитися від писання віршів, бо «то не робота, а так собі хвилеві імпровізації, певна форма нападів божевільля, за які людина здебільшого ручити не може» [95, с. 392–393]. Поезія справді була божевіллям, бо Леся Українка ніколи не віршувала «з виразним заміром», вона зауважувала: коли вірші не йдуть, «то я їх ніколи не кличу, хоч би й рік цілий — обійдеться» [95, с. 393].

Зрештою, з часом Леся Українка стає свідома того, що може себе спалити «безсонними ночами» й «поривами творчості», які призводять до безсилля й мало не до божевілля. «Але я думаю, що я не маю права на се. Я, інвалід, недобиток, не маю права добити себе», — довірливо пише сестрі [95, с. 384].

Такою була не лише її персональна історія — у цьому бачила фатум українського поета. Про цей фатум писала до Івана Франка: «Та вже хоч гніваймось, хоч ні, на себе, що не вміємо терпіти мовчки “як мужеві пристало”, але такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і “прорицати аки” в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути на віки» [95, с. 524]. Про те, як народилася, зокрема, її «Одержима», оповідала Франкові: «Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої — певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Як би мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: j’en аі fait un drame[25]… Отже і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла — в слова!» [95, с. 524].

У поезії «Як я люблю оці години праці…» (1899) Леся Українка змальовувала нічні хвилини натхнення як оргіастичну «врочистую одправу» «перед моїм незримим олтарем» [85, с. 253]. Тоді приходило натхнення, поєднане з безсонням, жаром, чарівними словами, палахкими очима. Так з’являвся геній творчості, як чарівний і прекрасний юний перелесник, який зваблював, зачаровував, дарував безсонні ночі й забирав сили: «І хтось немов схиляється до мене, / І промовляє чарівні слова, / І полум’ям займається від слів тих, / І блискавицею освічує думки» [85, с. 253]. Безумство, породжуване творчістю, супроводжується фізичним виснаженням і близьке до недуги: «А ранком бачу я в своїм свічаді / Бліде обличчя і блискучі очі» [85, с. 253]. Таке розуміння творчості близьке до орфізму.

Із часів Платона й Сократа геній творчості асоціюється з демоном, внутрішнім голосом, божевільним натхненням, дарованим музами. Леся Українка надає такому генієві фольклорно-національного колориту: у неї це перелесник, який з’являвся до дівчини вночі — «Не дьяволом з’являвся, не марою, / Спадав летючою зорею в хату, / А в хаті гарним парубком ставав, / Облесливим — речами і очами» [85, с. 254]. Пізніше перелесник стане одним з діонісійських персонажів її «Лісової пісні». Але навіть із поезії «Як я люблю оці години праці…» стає зрозуміло, що демон-перелесник є еротичним образом, він уособлює демона й орфічного коханця, який речами отруює серце, поцілунками виймає душу, даруючи моменти безумної творчості. Цей образ міг відсилати до поеми Михайла Лєрмонтова «Демон» (1829–1839) та картин Михайла Врубеля, задум яких народжувався в часи перебування художника в Києві. Демонічні образи Врубеля несли в собі сліди його безумства.

В автографі після слів «А тим розмовам був лихий кінець…» закреслена строфа, у якій безумну творчість авторка прямо пов’язувала зі смертю, Ерос із Танатосом. Досить незвично звучало при цьому застереження, що, можливо, постами й молитвами могла б дівчина необачна від «перелесника лихого» захиститися. Це моралізаторське застереження здавалося дуже несподіваним, як на Лесю Українку. Строфа була закреслена рукою письменниці:

Як свічка танула дівчина необачна,
І ряст недовго їй топтати довелось,
І ще якби вона завчасу схаменулась,
То, може, ще її пости та молитви
Від перелесника лихого захистили [85, с. 417].