Леся Українка. Книги Сивілли

Вона довірливо звіряється Кобилянській, що «Лісову пісню» й «Камінного господаря» писала у стані la folie divine[26], згораючи, але «так горіти, як торік горів, негоден, бо відай згорів би, — видно організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені “годі” на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати» [96, с. 663]. Зазначала в листі до Аґатангела Кримського, що «Лісова пісня» дала їй багато радощів і споминів, але «відхорувала за неї (без сього вже не йде!») [96, с. 553]. Повідомляла матері, що вона дала «стілько дорогих хвилин екстазу, як мало яка инша» [96, с. 562], а написала її днів за десять, «з якимсь таким імпетом, що не могла вночі спати, а вдень їсти», так що Климент Квітка примусив раз навіть випити брому, а закінчивши свою драму-поему, «таки трохи послабувала» — мала температуру і чимале ослаблення [96, с. 537]. Зізнавалася сестрі, що не писати «Лісову пісню» не могла, «бо такий уже був непереможний настрій; але після неї я була хвора і досить довго “приходила до пам’яті”» [96, с. 554]. У листі до Людмили Старицької-Черняхівської твердила, що пише «лише в припадку умопомешательства», коли забуває про боротьбу з виснаженням, температурою та «иншими пригнітаючими інтелєкт симптомами», а її «попросту гальванізує якась idee fixe[27], якась непереможна сила» [96, с. 589]. А матері зізнавалася, що, як навмисне, «ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, та і “накотить” на мене яка-небудь непереможна деспотична мрія, мучить по ночах, просто пьє кров мою, далебі! Я часом аж боюся цього — що се за манія така?..» [96, с. 564].

_{Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів і друзів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Максим Мережинський, Михайло Кривинюк, Петро Карташевський, Єлисей Трегубов, Климент Квітка. Другий ряд: Леонід Жебуньов, Антоніна Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Трегубова, Лариса Косач}

Зрештою, майже кожен її твір написаний під кінець життя з горінням і болями, з манією, деспотичною мрією, що «мучить по ночах, просто пьє кров мою, далебі!» «Вже нехай ніхто не каже, що я “ні горівши, ні болівши” здобуваю собі “лаври”, бо таки в буквальному значінні горю і болію кожнісінький раз», — зізнавалася літераторка [96, с. 564]. Тоді юрба образів не дає спати по ночах, «мучить як нова недуга», тоді «приходить демон, лютїйший за всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу Zusammengeklappf[28], як порожня торбина» [96, с. 589–590]. Так писала свою «Лісову пісню».

Леся Українка «несамовито писала» всі свої останні драми. Кримському звірялася, що, відхорувавши після «Лісової пісні», написала «Адвоката Маркіяна», після чого захворіла як слід, від Різдва до Великодня, на гостре запалення нирок, однак, не розкаявшись, тут же взялася й написала свою, жіночу версію про Дон Жуана — «Камінного господаря». Але не лише сюжет про Дон Жуана є новаторським, щось інше є, ще важливіше, — її зізнання, що з погордою до смерті (mit Todesverachtung) кидається в «дебрі всесвітніх тем» (як і у випадку Кассандри), куди «земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, волїють не вступати…» [96, с. 593].

Божественне божевілля, пов’язане з моментами творчості, як це ведеться в міфології, є водночас діонісійським умиранням і народженням. Леся Українка трактує загалом власну творчість як зустріч зі смертю — саме так народилася її «Одержима». Вона й «Камінного господаря» писала mit Todesverachtung, тобто зневажаючи смерть. Цю фразу вона повторить двічі: у листах до Людмили Старицької-Черняхівської та Ольги Кобилянської. Пишучи «Камінного господаря», працювала дні і ночі, «з гарячкою в крові» над диявольською, містичною темою про Дон Жуана, як називала її, а скінчивши драму, хорувала достоту більше, «ніж хорують жінки після породу» [96, с. 672]. У муках, у нападі «творчого божевілля» народжувала жіночу інтерпретацію світового сюжету про Дон Жуана — шалено, з безсонням, з «маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної» [96, с. 592]. «Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям?» — коментувала в листі до Аґатангела Кримського [96, с. 592]. Тепер уже і в нашій літературі є Дон Жуан, «власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка» [96, с. 592]. Останнє вона особливо наголошувала: «Се, здається, вперше трапилось сій темі» [96, с. 592]. А про свою Мавку говорила, що створити її могла лише жінка.