Леся Українка. Книги Сивілли

У біографії Лесі Українки листи до Драгоманова посідають знакове місце. Можна говорити навіть про три «драгоманівських» перейменування, спричинених впливом знаменитого дядька, які окреслюють етапи самовизначення письменниці. Перше перейменування — відмова від несерйозного дитячого імені «Лося» в п’ятилітньому віці; друге — зміна національної ідентифікації з «українофілів» на «українців» у двадцять років; і третє — визнання себе ученицею й духовною донькою Драгоманова по його смерті 1895 року.

Отже, Леся береться листуватися з дядьком, щоб звернути на себе увагу людини, яка вразила її уяву. Загалом, упродовж усього листування з Драгомановим вона грала різні ролі, то намагаючись завоювати його увагу, то проектуючи й випробовуючи на ньому зумисне обраний образ себе самої: як невпевненої через недостатню освіту дівчинки; розвиненої й начитаної дівчини; молодої людини, яка цікавиться політикою, знається на ній; товаришки-колежанки, готової допомогти. Відтак говорити про учнівство можна відносно: у певний період Леся Українка стає помічницею дядька. Павлик навіть називає її «правою рукою» Драгоманова, на що дівчина відповідає дещо іронічно, що «багато чести для мене зватись правою рукою дядька, добре було б як би мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія. Більш він мені потрібен ніж я йому, се певне» [94, с. 342].

Щоб наголосити на оригінальності й винятковості сестри, Ольга Косач-Кривинюк, вибудовуючи хронологію не лише темпорально, але й знаково-символічно, звертає увагу ще на одну промовисту річ. Десь року 1877-го, коли її бабуся жалкує, що в родині Драгоманових народилася друга донька (Аріадна), а не хлопчик, Леся нібито сказала слова, які могли б стати ключем до всієї її творчості: «А хіба ж дівчина не людина? Вони ж і народжуються від людей. Дівчата не для краси тільки народжуються. Бувають хоч і некрасиві дівчата, а розумні й на все здатні!» [55, с. 30]. Олена Пчілка, згадуючи про це в листі до Драгоманових, говорить, що донька, очевидно, говорила про себе, бо вважала себе здатного на багато речей. Ольга, однак, висловлює припущення, що сестра «казала так собі на потіху», позаяк часто чула про себе, «ніби вона негарна, нерозумна» в порівнянні з «яскравим, показним Мішею» [55, с. 31].

Про цей контраст сестра говорить досить багато. Він служить засобом героїзації — перетворення Лариси з некрасивої та нелюбої дівчинки на символічну постать Лесі Українки. Брат Михайло — перша дитина, «вродою гарний, вдачею яскравий, показний» [55, с. 39], з феноменальною пам’яттю, ефектний, мамин мазунчик. Лариса натомість, за словами сестри, вдалася цілком інакшою: «вродою — негарна, вдачею — не яскрава, не показна» [55, с. 40]. Очевидно, що всі ці уявлення існують у переказах, адже Ольга молодша за сестру на шість років. Вона пише з перспективи вже прожитого життя Лесі Українки, знаючи її долю, тобто у свою хронологію вносить елемент агіографічний, властивий розповідям про життя святих.

Окрім контрасту «брат / сестра», у дещо агіографічну хронологію Ольга Косач уводить і протиставлення «материна / батькова дочка». Особливо травмувала, пише вона, в дитинстві Лесю материна неувага й критика [55, с. 40]. Компенсує таку нелюбов натомість любов братерська й мало не цілковите ототожнення з братом. Із ним Леся ділить і час, і свої заняття: «У них було спільне читання, спільні гри та забави, далі спільне учіння» [55, с. 40]. Наголошує й на особливих, хлоп’ячих прикметах і вподобаннях сестри: «вона любила рух» (танці, гімнастику, плавання, лазіння по деревах тощо); у неї не було суто дівчачих ігор, бо «все було спільне з братом», який верховодив, тож ігри теж були переважно хлоп’ячі; вона не мала дівчачих забав чи іграшок — як зізнавалася, «ніколи не мала ляльок, ніколи не гралася ними і не любила їх» [55, с. 32].

_{Михайло Петрович Драгоманов. Женева, 1881 рік}

Дядько в цій ситуації міг служити над-ідеалом. Хоча ранні листи адресовані всій родині Драгоманових, однак вони були звернені передусім до Михайла Петровича. У листуванні Лесі Українки з дядьком ціле десятиліття, власне період її дорослішання, випадає, бо не збереглася їхня кореспонденція з 1877 до 1888 року й невідомо, як відбувалося й чи відбувалося взагалі їхнє спілкування в означений час. Однак уже 1888 року сімнадцятилітня племінниця радіє листу від дядька й довірливо звіряється, що їй дуже легко пишеться до нього, а спочатку боялася писати. У всякому разі, коли він написав до неї персонально, вона «страшено зраділа». «Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас», — зізнається дівчина [94, с. 56]. Вона соромиться своєї невченості й перепрошує, що не має сталої освіти та мало читає. Але водночас демонструє досить широку лектуру, згадує Жорж Санд, Толстого, хвалиться, що не любить школи натуралістів, не симпатизує Золя (за «безпросвітну бридоту»), не визнає Толстого (за «містицизм»).