Леся Українка. Книги Сивілли

Тоді, наприкінці 1880-х років, у період палкого захвату Драгомановим, Леся Українка щиро поділяла його ідеї щодо шляхів європеїзації української культури. Саме Драгоманов послідовно критикував романтичне українофільство, наполягаючи на тому, що національна ідея мусить виростати з демократичних, гуманістичних і просвітницьких ідей, розвинених Заходом. Шлях до них пролягає через знання іноземних мов і прямі зв’язки з європейськими культурами й рухами, а не через посередництво російської мови. «Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, — писав він у “Чудацьких думках про українську національну справу” (1891), — то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі» [36, с. 334]. Українське письменство, на його думку, «доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі» [36, с. 334]. Однак Драгоманов зізнається, що вивчення мов і «прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою» є радше ідеалом, оскільки іноземних мов в Україні не знають [36, с. 353].

Драгоманов уже від 1870-х років неодноразово наголошував на космополітичному характері європеїзму й визнавав, що «перебування у З[ахідній] Європі остаточно переконало мене, що саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті» [34, с. 29—30].

У колі київської громади, а також серед галицького русько-українського середовища Драгоманов вирізнявся саме своїм космополітизмом. В опублікованих упродовж 1889–1892 років «Австро-руських споминах» він виділяв у тодішньому українському русі два напрями, які умовно називав «українофільським» і «хлопоманським». Він пояснював: «Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент — і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, — і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі вгору вкупі з ним (розвивати літературу знизу вгору)» [33, с. 162]. За своїми ідеями Драгоманов радше був прихильником другого напряму. Принаймні теза «розвивати літературу знизу вгору» лишається для нього важливою до кінця життя, як бачимо з його полеміки з Борисом Грінченком у 1892–1893 роках, хоча він і визнає зрештою, що для літератури обидва шляхи важливі — «і згори вниз», і «знизу вгору». При цьому, опонуючи «українофілам», він навіть визнавав певну цінність російської літератури, наприклад, творів Гліба Успенського, через які приходять в Україну демократичні ідеї.