Леся Українка. Книги Сивілли

Однак «старі» українофіли в Києві на чолі з їхнім лідером Олександром Кониським не дуже симпатизують таким змаганням «молодих» українців. Між ними стається розрив. Адже епоха «молодих», — а отже, і Лесі Українки, — уже цілком інакша, нова, модерністська. Відмінність епохи проявляється не лише в політиці, але і в естетиці. Леся не сприймає російську літературу типу Успенського, відхиляє західний натуралізм на кшталт Золя, на якому виростав Драгоманов, якого він рекомендував Франкові на початку 1880-х і на якого й у 1890-х роках моляться молоді галицькі радикали, зокрема представники віденської «Січі» — об’єднання українських студентів у столиці Австро-Угорщини. Леся Українка протиставить натуралізму власну концепцію новоромантизму, сперечатиметься з «січовиками» про французьких символістів, потрапивши до Відня, відвідуватиме нові модерні вистави й назве «бідною» українську літературу, котра «поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. “корифеїв”» [94, с. 157], які взоруються на натуралізм. Усі ці настрої та ідеї в напрямі модернізму стимулювала її подорож до Європи 1891 року. Таким чином, модернізм Лесі Українки був європейського походження й визрівав унаслідок її закордонних поїздок, викликаних хворобою.

Збираючись до Відня оперувати хвору ногу, Леся Українка в листі до дядька тішиться: «Європу зобачу». Її уявлення про західні країни на той час були сформовані дядьковими словами та враженнями про правдиву Європу й «напів-Азію», тобто Болгарію, де Михайло Петрович на той час мешкає, і племінниці ця геополітика подобається, тож вона зараховує до неї й Україну: «Либонь же і Україну можна назвати Halbasien, як Ви прозвали Болгарію», — уточнює вона [94, с. 104]. Окрім того, Леся Українка щиро бажає й готова стати ученицею дядька, тож засипає його запитаннями про етнографію та спосіб записування народних пісень, просить порадити переклади ведичних гімнів французькою чи німецькою мовою, бо вони їй дуже сподобалися з уривків, що їх прочитала в «Історії стародавніх народів Сходу» Луї Менара, яку надіслав дядько.

_{Михайло Петрович Драгоманов. Софія, 1891 рік}

Поїздка до Відня видалася знаменною в кількох планах. Олена Пчілка повезла її до Відня на операцію, але, на щастя, дівчину не оперували, і ця подорож перетворилася для них на туристичну. Дорогою до Відня вони зупиняються у Львові, де Леся Українка знайомиться з Михайлом Павликом, якого Драгоманов уважав за свого першого учня, а також заглиблюється в питання партійного життя в Галичині. Павлик був вражений знаннями дівчини, оскільки сприймав її раніше радше як молоду поетесу й писав Драгоманову, що «Леся так просто оголомшила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться» [55, с. 131]. Згадка Павлика про недугу в протиставленні до інтелекту розумної дівчини та справжнього життя, якого вона позбавлена, засвідчує традиційну стигматизацію хвороби, зокрема щодо жінки, у колі тогочасної радикальної інтелігенції, переважно чоловічої. При цьому варто зауважити, що в листуванні самих чоловіків стигматизація власної хвороби відсутня. Так, Драгоманову Павлик відверто розповідає про те, що лікується від сифілісу [75, с. 73–74], а Драгоманов інформує його про свої гемороїдальні вузли [75, с. 81].

Півторамісячну віденську курацію мати назвала «найвеселішою для Лесі». Стан доньки був досить важкий, нога дуже боліла, дівчина пересувалася на милицях. Однак віденський світило, професор університету хірург Теодор Більрот, у якого вони консультувалися, сказав, що операцію поки що не варто робити, натомість порекомендував спеціальний апарат — індивідуально підібраний і досить важкий, який треба носити цілий рік. Отже, як прокоментувала Олена Пчілка, «поки буде готов апарат, щоб ходить без палки, Леся уживає віденського життя: буваєм у опері, у концертах, у театрі. Не можна ж! Коли то Лесі доведеться бути в Європі!» [59, с. 71]. Віденське життя не було дешевим, і мати пише синові Михайлу: «Для Лесі все дорожче стоїть — треба вигідніші місця брати, треба звозчиками їздить, а се все дорого стоїть» [59, с. 71]. Леся Українка в листі до Михайла Павлика також радо зізнається, що «тим часом живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі “a la touriste”[32]» [94, с. 108–109]. Саме Відень познайомив дівчину із сучасною західною культурою та модерними мистецькими напрямами, які на той час формувалися в Європі.