Леся Українка. Книги Сивілли

Знаменною для розуміння поглядів Драгоманова в 1890-ті роки та реакції Лесі Українки на них стала дискусія, яка розгорнулася в 1892–1893 роках між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, де оприявнилися вагомі питання про шляхи розвитку української літератури, «загальноросійську» та «українофільську» традиції української культурної самосвідомості, «простонародну» і «високу» літературу. Борис Грінченко виступив під псевдонімом Вартовий у газеті «Буковина» з «Листами з Украіни Наддніпрянськоі» (1892–1893), спрямованими, зокрема, проти радикалів та їхнього провідника й вождя Драгоманова. Зі свого боку, Драгоманов у відповідь розпочав свої «Листи на Наддніпрянську Україну» (1892–1893). У них він наголошував, що вже від 1870-х років сповідував принцип розвитку української літератури «знизу вгору»: «По моїм поглядам, виложеним в статтях “Література російська, велико-руська, українська й галицька”, українським писателям радилась певна система праці: “знизу вгору” (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для просто-народної літератури» [31, с. 33].

У полеміці з Грінченком Драгоманов наполягає, що «тепер ще виступи українських беллетристів і поетів із круга сільського життя скоріше підпирають ту теорію, що вони не мусять з нього виходити, з сих рамок, ніж противну, бо в усякім разі ті виступи не вдачні, тоді як в крузі “простонароднім” українська белетристика й поезія завоювала собі значну пошану» [31, с. 69]. Проповідуючи необхідність «простонародної» української літератури й критикуючи звернення «теперішніх українських літераторів» до «високої» літератури й тем із життя інтелігенції, Драгоманов застерігав проти «Тредьяковщини, котра так часто кидається в очі у писателів галицьких, більше затягнутих в високу і широку літературу». «Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!» — закликав він [31, с. 113].

Грінченко, який виділяє три напрями в українському русі: українофілів, радикалів та «правдивих націоналів і правдивих народовців» — і виступає від імені третіх, зараховує Драгоманова до «общерусів». Він згоджується, що не варто мати дві літератури — «одну для панів, а другу для мужиків», «народну» і «штучну мудровану літературу», доступну лише посвяченим. Однак він принципово не підтримує ідеї Драгоманова про те, що не варто творити по-українськи так звану високу літературу про інтелігенцію та для інтелігенції. Грінченко говорить про шлях «згори вниз» та закликає творити «яко мога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться докупи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну громаду» [23, с. 173].

Отож на тлі відгуків Драгоманова про невиробленість і навіть шкідливість «високої» літератури еволюція Лесі Українки в напрямі світових сюжетів, інтелігентської тематики й високих тем стане своєрідною акцією розриву з драгоманівською тезою про літературу для народу. Однак усе це відбудеться пізніше, уже по смерті Михайла Петровича. Хоча й на початку 1890-х літераторка вже проявляє інші смаки, а її реакція на дискусію Драгоманова та Грінченка є досить стриманою.

У листі від 17 травня 1893 року Драгоманов запитує племінницю про те, скільки «листів Вартового», себто Грінченка, вона читала, і обіцяє надіслати їх разом зі своєю відповіддю: «Jа можу тобі прислати кінець, вирізавши з Бук. [«Буковини»]. Так само пришльу і своjу одповідь, або власне дві…» [67, с. 193]. У кількох листах літа 1893 року Леся Українка повідомляє, що не має всіх листів, «кінця листів Вартового» не дочитала і їй цікаво було б прочитати їх разом з відповіддю самого Драгоманова, опублікованою в «Народі» [94, с. 195]. Характерно, що жодного разу, пишучи про цю полеміку Драгоманова та Грінченка, не висловлює власної думки, хоча очевидно, що вона на боці дядька. У листі від квітня-травня 1893 року Леся Українка відгукується неприхильно про «Левицько-Чайченківську школу», яка запанувала в літературі. Коментує вона й появу романів Грінченка з життя інтелігенції: «Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як На розпутті, Поміж ворогами etc. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!» [94, с. 197].