Леся Українка. Книги Сивілли

Звичайно, її симпатії явно не на боці Грінченка. Вона солідаризується з думкою Драгоманова про те, що внесок Нечуя-Левицького та Грінченка у творах із життя інтелігенції та в справі творення «високої» літератури є невдалим. У «Листах на Наддніпрянську Україну» Драгоманов зокрема писав: «В беллєтристиці “простий народ” відходить на задній план, писателі беруться за романи з “вищого” життя, при чому сам Мирний пада до “Перемудрив”, а Нечуй до “Опеньків”, написавши окрім того темноту “Над Чорним Морем” і водевільну нісенітницю в “Навіженій”. <…> Один Чайченко уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати оппозиція, почав рятувати славу української літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми “високими” романами…» [31, с. 37].

Отримавши й прочитавши частину відповіді Драгоманова, Леся Українка відгукується, що Грінченко справляє дивне враження: «Чудна людина сей Варт[овий], часом говорить, як чоловік, а часом як настоящий невіглас! Сі порівняння цілої літератури з “шматом гнилої ковбаси” і т. п. се щось несвіцьке!» [94, с. 231]. Вона згодна, що «відповідь ся робить на людців враження» [94, с. 231] та викликає дискусію. Але також зауважує, що, мовляв, Драгоманов, оцінюючи «наших патріотів-літератів», даремно говорить, що Левицький має більший талант, аніж Кониський, якого в київському середовищі всі називають Циклопом. «Ні, се трудно зважити!» — іронізує вона [94, с. 231]. І все ж її критика «Левицько-Чайченківської школи» зовсім не означала підтримку ідеї Драгоманова про непотрібність «високої» літератури для України. Її радше не влаштовував сам тип такої літератури у творах на інтелігентську тематику авторства Нечуя-Левицького чи Грінченка. Через якихось три-чотири роки вона напише «Блакитну троянду» — свою першу драму з життя інтелігенції. Тематика, мова, образи, історія постановки драми — усе буде вказувати на її виклик старій літературній традиції.

Між Павликом і Драгомановим

У віденській поїздці Косачівна стає політично активною та модерною. Ще дорогою до Австрії вона з матір’ю зупиняється у Львові, де знайомиться з Михайлом Павликом і дізнається від нього більше про галицький радикальний рух, до якого був причетний і її дядько. Радикальний рух — важлива суспільно-політична й культурна громадська діяльність у Галичині наприкінці XIX — на початку XX століття, що ґрунтувалася на ідеях соціальної рівності, свободи слова, національної солідарності й політичної автономності. У 1890 році за ініціативи студентської молоді було створено радикальну партію. Всередині радикального руху, однак, досить швидко сформувалися дві групи: «старші» й «молодші» радикали [66]. Суспільно-політичні погляди перших (до них належали Павлик і Франко) значною мірою ґрунтувалися на ідеях Драгоманова про політичну свободу, автономність і федералізм. «Молодші» радикали (В. Будзиновський, В. Охримович, Є. Левицький, М. Ганкевич, Ю. Бачинський) були рішучішими в поглядах і обстоювали соціалізм, національну незалежність і державницькі інтереси. Їх іще називали радикалами-націоналами, державниками. «Молодші» радикали ґрунтувалися навколо віденської «Січі».

Із молодими «січовиками» Леся Українка багато спілкується й дискутує, зокрема й у питаннях естетики та літератури під час подорожі до Відня. Водночас ідеї та й саме ім’я Драгоманова тісно пов’язують її з Павликом. Опосередковано вона опиняється у вирі непростих стосунків Павлика з «молодими» радикалами. Листування з Павликом, з одного боку, і спілкування з «січовиками» — з другого, а ще комунікація з Драгомановим сильно впливають на її почуття й думки. Вона й сама стає радикалкою.

Леся Українка гостро відчуває контраст між демократичними свободами в Австро-Угорщині й деспотизмом у Росії. Європа асоціюється в неї з вільним життям і свободою, себе ж вона називає «ув’язненою». Листи її дедалі більше сповнюються політичними враженнями та ідеями. Вона втягується в політичні дебати й ретранслює їх братові, переймаючи радикальну риторику й висловлюючи антиімперські ідеї. Леся Українка зізнається, що в Європі почувається вільнішою, однак «ніколи і нігде я не почувала так діткливо, як тяжко носити кайдани, і як ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю» [94, с. 110]. Підневільне життя й брак свободи в Російській імперії подібні до ярма, і «всі бачать тиї сліди і мені сором за себе перед вільним народом» [94, с. 110].