Леся Українка. Книги Сивілли

Пильно дослухаючись до Драгоманова, Леся Українка, однак, уже в ранні роки виявляє самостійність і навіть опонує йому. Так, вона досить критично говорить про російських письменників, зокрема Толстого, а у своїй програмі європеїзації української літератури покладається не на поширення книжок для народу, як це пропонував Драгоманов, а на високу європейську культуру. «Бо коли перекладча літ[ература] має видаватись для народа (для простого народа), — пише вона братові з приводу програми перекладів, яку укладає київська “Плеяда”, — то тоді каталог творів для перекладання можна, і навіть треба, скоротить, бо навіщо ж народові принаймні тепер тіі Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шіллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шенье, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сірокомлю, Конопніцку, Надсона, Некрасова» [94, с. 75]. Її позиція полягає в тому, що всіх цих та інших авторів варто перекладати, «бо без сіх авторів наша література буде аж надто неповна» [94, с. 75], а список авторів і творів, який вона укладає, є дуже амбітним: від Петрарки до Леконта де Ліля, причому літераторка наполягає: «Треба конче перекладать з первотвору, бо инакше може вийти щось зовсім далеке і неподобне» [94, с. 75]. Між тим Драгоманов іще в 1870-х роках наполягав на тому, що українською варто перекладати передусім твори народного епосу, казки Андерсена, оповідання Жуля Верна, романи Еркмана-Шатріяна, у яких фальшиво-солодкаво, але досить реалістично зображалося життя французького села, та «інші приступні для широких народніх мас твори світової літератури» [74, с. 12]. «Цією дорогою вірніше доберемось і до Аристотеля і Шекспира», — твердив він [74, с. 12].

У листі 1890 року до Драгоманова, ще будучи дев’ятнадцятилітньою дівчиною, Леся Українка вже наважується мати власну думку й боронитися проти популярних ідей, близьких дядькові. Вона не лише зізнається, що дехто з київського кола знайомих закидає, ніби в її віршах немає «міцної традиції», що бракує «громадських тем» і забагато романтизму, але й відстоює свою ідентичність. «Ба, що ж робить, хоч і так! Десь моя муза вдалась така нетенденційна і вбога, або може й те, що я так незручно вимовляю свої ідеї, — бо таки, сподіваюсь, єсть у мене якісь там ідеї» [94, с. 106]. Їй дорікають, що «ховається від “народніх” тем і складу мови народньої», лізе в «літературщину» та «інтелігенствує», але письменниця борониться й аргументує свою позицію: «Але тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова: народність, літературність та інтелігенція, ніж їх розуміють мої критики» [94, с. 106]. Накреслюється розрив із попереднім українофільським поколінням, що застрягло в псевдоромантизмі й народності; їй набридають типові для «старших» діячів-українофілів (і Драгоманова також!) суперечки на теми: «Чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще може по російськи і т. і.» [94, с. 106].

У цей час усі теми, названі Лесею Українкою, є, так би мовити, «драгоманівськими». Саме навколо них відбуваються дебати Драгоманова з київськими українофілами й галицькими радикалами. Так розпочинається несвідомий бунт Лесі Українки проти романтичного періоду київського українофільства й львівського народовства, а підспудно — і проти епохи позитивізму, яка породила ці теми, і проти старшого покоління, яке втілювало й підтримувало їх. Письменниці противні «криві дороги», квазіпатріотичні вигуки, уся політика «лояльного патріотизму» старшого покоління. «Вже тая “політика”, “лойальність”, криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, “повага до народних святощів”, “уміркований лібералізм”, “національна релігійність” etc, etc», що відзначають народовську політику в Галичині, так утомили «нас, молодих українців», зізнається вона, дедалі більше цікавлячись справами політичними, що «ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того “тихого болота”» [94, с. 126]. У листі до дядька вона говорить і про те, що ближче знайомство з галицькими радикалами, можливо, стане корисним для київської молоді. «Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить бути, бо може ті гостріші радикальні ідеї трохи розбудять нашу осталу та прибиту громаду, та поможуть виплисти на чистішу воду» [94, с. 127].