Леся Українка. Книги Сивілли

Драгоманов був її «куміром», за словами Ольги Косач-Кривинюк [55, с. 43], і одним із тих, хто «зробив» Ларису Косач тією, яку ми знаємо як Лесю Українку. Усе розпочалося ще в дитинстві. Як згадує сестра Ольга, коли до них у гості до Звягеля[29] приїздив Драгоманов (сам чи з родиною), у малої Лариси та її брата Михайла «встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу» [55, с. 38]. У їхніх розповідях він був «і розумний, і дотепний, і веселий, розказував надзвичайно цікаво, вчив і навчив їх плавати в Случі <…>, строїв різні штуки, правив жарти, разом з нашим батьком дядько складав ex tempore[30] різні віршовані жарти та прикладки» [55, с. 38]. Одним словом, ще в дитинстві в уявленні Лесі складається образ Драгоманова як «мало-мало не цілковито ідеальної людини» [55, с. 38].

Свідомо чи ні, але Ольга Косач-Кривинюк, витворюючи символічну біографію Лесі Українки, особливе місце в ній відводить стосункам із дядьком. Зав’язкою служить епізод прощання з Драгомановим напередодні його від’їзду за кордон. Природно, що цей епізод є зворушливим і загадковим для всіх рідних, включно з дітьми. Адже Михайло Драгоманов мав залишити Київ, можливо, назавжди, оскільки йому було заборонено жити й працювати в Україні. Тоді, на початку 1876 року, мати привозить Ларису та Михайлика до Києва. Вони зупиняються в Драгоманових, де збираються родичі й колеги, щоб провести молодого професора Київського університету в закордоння. Леся також була присутня на «прощальному вечорі М. П. Драгоманова». Як зауважує Ольга, сестра добре запам’ятала той момент.

А подія справді була бентежлива. 14 (1) лютого 1876 року Драгоманов виїжджає на еміграцію. В «Автобіографії» він прояснить історію свого вигнання. Причиною стало звинувачення в політичному сепаратизмі — такі ідеї начебто звучали в публікаціях і на лекціях Драгоманова, на той час доцента Київського університету. На вимогу попечителя залишити університет за звинуваченням, що він у закордонних виданнях проповідує «отделение Малороссии от России и присоединение ее к Польше»[31], «я щиро розсміявся, — згадував Драгоманов, — й обіцяв подати попечителеві польські рецензії на мої закордонні публікації <…>, рецензії, де мене прямо обзивають московським агентом» [34, с. 34–35]. Справа доходить навіть до царя, якого про сепаратизм Драгоманова поінформував міністр граф Толстой. Царським указом Драгоманову рекомендується подати у відставку з Київського університету, уникати «південних університетів» (Харківського та Одеського) і податися до університетів «північних», тобто великоруських.

Позаяк Драгоманов подавати прохання про відставку відмовився, його було звільнено за статтею третьою, яка не дозволяла обіймати жодної державної посади. Усе це збіглося в часі з призначенням комісії з українських справ і горезвісним Емським указом, який заборонив українські видання, вистави, концерти, ліквідував відділення Географічного товариства в Києві. Репресії стосувалися й конкретних осіб, зокрема було висунуто заборону «проживать по українських губерніях та по столицях Драгоманову й Чубинському» [34, с. 38]. Як зауважує Михайло Петрович, «таким чином, мене було засуджено, хоча й не безпосередно, на еміграцію» [34, с. 38].

Отже, навесні 1876 року Драгоманов вирушає до Женеви, заручившись підтримкою членів київської «Громади» в тому, що вона фінансуватиме його перебування в еміграції та спонсоруватиме закордонні видання. Своєю головною метою він бачить збирання матеріалів із громадського й культурного життя України, ознайомлення з ними української та закордонної публіки, а також осмислення цих матеріалів на основі західноєвропейських ліберальних та соціально-демократичних ідей [34, с. 39].

Те, що епізод від’їзду залишив сильне враження, підтверджує той факт, що того ж таки 1876 року розпочинається листування малої Лариси Косач з родиною Драгоманових, причому ініціатором спілкування є п’ятилітня Лариса. Ольга Косач-Кривинюк зауважує, що «першого в житті листа» сестра адресує саме до Драгоманових, спеціально для цього навчившись писати. Дівчинка пише про зрозумілі й важливі для неї речі, по-дитячому перескакуючи з теми на тему: «Були у нас ужачи йайця, ми хотыли, щоб вони вывылысь та закопалы в землю та нічого не зробили, скучила за вами всімы, гымнасьтику вже сьньялы а зімою повисить папа, вышыньска казала, що я не можу там на одну гору не дуже високу зьлізти, бабушка купила стакан» [94, с. 37].

Якщо шукати символічні речі, то з цим листом пов’язана знаменна подія — зміна імені. «Лося» — так доти називали Ларису в родині — підписує свого листа новим, обраним нею самостійно іменем — «Леся» [94, с. 37]. У другому листі, так само адресованому до родини Драгоманових, вона ще раз заявляє: «Мене перезвали на Лесю» [94, с. 38]. У третьому листі до Драгоманових дівчинка просить, щоб до неї персонально написали листа, бо «міні дуже хочыця щоб Вы до мене написалы бо я до вас напысала» [94, с. 39].