Леся Українка. Книги Сивілли

«Санаторійна зона» (1924) в однойменній повісті Миколи Хвильового, навпаки, є символом «зайвого» часу. Як підкреслює оповідач, це «не т е а т р   м а р і о н е т о к», а «розклад певної групи суспільства» [109, с. 380]. У санаторії Хвильового зібрані ті, які виявляються «зайвими» людьми в нові пореволюційні (міщанські) часи. «У санаторій стікались зі всіх кінців духмяного краю. Тут були партійні, безпартійні, анархи, слюсарі, токарі, метранпажі і були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в “останній стадії” і від манікюрш» [109, с. 389]. Здавалося, що санаторій — це «інше місце» — може вилікувати й допомогти пережити кризу та змінити «чорний прапор» на «багряний», як думав Анарх, однак насправді санаторій є місцем контролю й нагляду — в’язницею. Тут ординатори укладають його анкету й біографію, метранпаж Карно виконує роль шпигуна, наглядача й стає частиною його підсвідомості та породжує манію переслідування, а Майя є спокусливою самкою-чекісткою, приставленою, щоб зібрати інформацію про його минулу участь у громадянській війні.

Зрештою, санаторій постає у Хвильового психічним відхиленням, фантомом уяви, хворою реальністю. Санаторій не лише реальне місце, але й фантом «психічного зворушення» Анарха, породжений «нестримною руйнацією його психіки» [109, с. 437]. Така санаторійна зона є тим закутком історії, де опиняється «зайвий» матеріал соціалістичної історії: плебеї та хворі мрійники. Це насправді божевільня, де «зайвих» людей приводять до стану хворих на істерію, меланхолію, шизофренію. Психічно вони розщеплені між минулим і майбутнім, виснажені революцією, романтикою, сентименталізмом і мріями про комуну. Як у клініці, тут відбувається селекція «нової» людини з метою перетворення її на машину й відкидається генетично використаний матеріал. Не випадково в тексті згаданий Грегор Мендель — засновник генетики. Ефект відбору демонструє своїм торсом Унікум, сестра Катря дискутує про природу людини й роль почуттів у ній, а Анарх смисл революції слідом за франкмасонами зводить до «омоложенія», воєн — до вентиляції землі.

У зоні панують автоматизм і розпорядок: «…О восьмій годині — дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними — лежанка, з яких одна — мертва» [109, с. 399]. Є тут і особлива втіха: «крутити пуговку», тобто «крутити кохання в диких малинниках» [109, с. 380]. Знаком туги за невідомим життям і часоплину в зоні є лише крик «санаторійного дурня». А для «безґрунтовних романтиків», якими є Анарх, сестра Катря та Хлоня і які не лише «зайві люди, але й шкідливі», смисл життя в тому, щоб умерти (поставити «сильну крапку»). Із санаторію нема вороття, як і з того світу. Хлоня й Анарх вчиняють самогубство, сестра Катря так і не поїде з санаторію, щоб зрештою перетворитися на одну з «хворих». Їхній шлях до «загірньої комуни» відрізаний, так само як і шлях до міста, де здійснюється історія й твориться нова, машинна цивілізація.

Від курортної історії про одинокість і флірт, що їх відтворила Леся Українка, до «санаторійної зони» Миколи Хвильового смисли, яких набуває курорт у культурній уяві, змінюються й розвиваються. Нових варіацій і викривлень набуває топографія, розширюється часова та просторова символіка, народжуються нові філософські та психологічні значення й референції. Однак суттєвим лишається те, що зафіксувала і сама Леся Українка: курорт дедалі більше утверджується як метафора відчуження в культурі модернізму, актуалізуючи свій гетеротопний потенціал і символізуючи часопростір кризи, імітації та девіації — ментальної, духовної, соціальної та політичної.

Творчість як хвороба

«Як моє здоров[ь]я? Було б нічого собі, як би не та дурна істерія, хорея, слабість серця, чі біс її зна, як вона зветься. Хожу по світі, як людина, пишу — часом навіть багато, приймаю участь в товариському житті, а тілько за це все плачу регулярно нападами <…>» — звірялася Леся Українка друзям [95, с. 89]. Та й сама її творчість була схожа на хворобу. Ще в ранні роки вона визнавала, що пише «несамовито» й відверто казала: «Я сливе завжди коли што кінчаю, то несамовито» [94, с. 266]. Якщо так багато писати, була свідома, «то можна б ad patres[24] одправитись» [94, с. 266]. Творчість була втечею. Щоб втекти від недуги, не думати «про свою ногу (а се досить трудно) я поперемінно то граю, то пишу», — зізнається вона Драгоманову під самий кінець 1889 року [94, с. 82]. Хвороба визначає стиль її життя, а творчість окреслює простір свободи, і в цьому проміжку Леся Українка має знайти та прийняти свою долю. Інакше, вона визнає, «як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тілько скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю» [94, с. 82].