Леся Українка. Книги Сивілли

Коли ж Драгоманов застерігає щодо перекладання задля «помпадурства у Львові», очевидно натякаючи на активність у львівських радикальних колах, Леся Українка стримано відповідає, що її ця фраза не стосується («Я довго думала над сею Вашою фразою і примірювала її до себе, але, здається, вона до мене не пришилась» [94, с. 315]), а своє співробітництво вона вважає «роботою», і то «потрібною» для політичної та громадської справи. І навіть визнає, що, можливо, їй варто почати все з іншого боку, адже «в 23 роки ще можна починати спочатку» [94, с. 315]. Зрештою, вона вдячна Драгоманову за таку критику: досі ніхто з нею так, як він, не говорив про питання принципові. Критика знайомих і рідних стосувалася мови та стилю. Почуваючись захваленою змалечку («деж, з 10 літ попасти в поети!» [94, с. 315]), вона навіть дивується сама собі, що в неї не розвинулася mania grandiosa[37]. Так, у «дядькових університетах», Леся Українка здобуває не лише знання, але й моральну та фізичну витримку, яка знадобиться їй пізніше в житті.

Драгоманов помер несподівано від розриву аорти 2 липня 1895 року. У «Хронології…» Ольга Косач-Кривинюк подає інформацію, що в останню хвилину коло нього була саме Леся. Нібито вона «дала йому звичайних його ліків, він усміхнувся до неї. Закашлявся, хотів підвестися, схопився рукою за серце, упав знов на подушку і за кілька хвилин помер» [55, с. 323]. Детальність описаної сцени, зрештою, породжує сумніви в її правдивості, а надто, що сама Леся уникала докладних розповідей про останні хвилини дядька, хоча не раз згадувала про вузлик землі з його могили, яким дуже дорожила. Однак сестра подає цю інформацію, тим самим викінчуючи міфологізовану історію про відносини вчителя й геніальної учениці — «доньки» Драгоманова.

Сьомого липня Леся Українка пише матері про останні хвилини Драгоманова, з мукою зізнається, що, можливо, і вона, і рідні егоїстично чинили, намагаючись утримати його при житті, а помер він «на полі честі» і останнього свого дня ще читав лекцію для студентів. «Він навчив мене, як люде терплять лихо і боряться з долею!..» [94, с. 361], — такий головний урок вона здобула в дядька. А у вірші «На пам’ять 31 іюля 1895 року» (1895), написаному невдовзі після смерті Драгоманова, звертаючись до його доньки і своєї подруги Аріадни, вона вже зізнавалася, що, від’їжджаючи з Софії, везе з собою в Україну «великий заповіт»:

Для мене, сестро, щастя не бажай
(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),
Ти побажай мені одваги й сили більше
Сповняти той великий заповіт,
Що я несу з собою на Вкраїну… [85, с. 236].

Між Драгомановим і Франком

Познайомившись ближче з Михайлом Павликом, «січовиками», радикальним рухом, утягуючись в орбіту політичних зацікавлень Драгоманова, Леся Українка багато й часто говорить про політику. Один із мотивів її листування з дядьком — конфлікти й партійні чвари в українському культурному й політичному світі, а головне — геокультурний розрив у відносинах «галичан» і «наддніпрянців». Окрім питання про «простонародну / популярну» літературу та літературу «високу / для інтелігенції та про інтелігенцію», у її політичних рефлексіях значну частку становить фактичне непорозуміння між двома таборами української спільноти.

Хоча після Відня письменниця негативно відгукується про мішанину клерикалізму й патріотизму під «національним стягом», притаманну народовському напряму в Галичині, а також про «оскудение» літературних сил за панування «Левицько-Чайченківської школи» на сторінках львівського журналу «Зоря», однак вона дивиться на Галичину досить оптимістично щодо можливостей розвитку українського руху. «От у Галичині видно се скоріше робиться, та врешті і повинно бути скоріше», — констатує вона [94, с. 197], тоді як у київській плеяді відзначає значну розпорошеність: «Шкода, що роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний робить solo на власну річ» [94, с. 196].

_{Іван Франко. Світлина початку 1900-х років, зроблена Іваном Трушем}

У відповідь Драгоманов одразу ж підхоплює розмову про галичан і пише їй: «Ти Галичину дуже не ідеалізуj. Робучих льудеj там страшенно мало, — а сурjозно робльашчих шче менше. І там певні думки — іграшка в молоді часи, котра зліта jак льудина виходить зі студенчеського кругу. До того там біда, шчо властиве про політ.-економічні справи говорьать студенти-медіки (Відень) і через те говорьать самі загальні тези без деталів, а надто краjевих, котрих властиво ніхто не знаjе. Через те там надто важко вирости попульарніj літературі, котра б давала поступові думки в краjевих фактах. До того і там постіjності, товар[иської] «етіки», jак ти кажеш, — шче менше може, ніж у миргородців» [67, с. 194].