Леся Українка. Книги Сивілли

Сформульовані під впливом Драгоманова цінності та ідеї Леся Українка буде особливо принципово відстоювати й по смерті дядька. Вона зізнається Кобилянській, що вважає Драгоманова «своїм учителем», шкодуватиме, що він помер рано, упевнена, коли б він довше жив, «то може б з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер» [95, с. 133]. Уся історія спілкування учениці з учителем свідчила про те, що «культ Драгоманова» для неї багато що важив. До того ж, цілком можливо, те «ліпше», що могло б статися з нею під впливом виховання Драгоманова, означало не що інше, як бути політиком, а не літератором.

Так склалося, що Леся Українка повинна була далі сама вирішити питання, ким бути — політиком чи літератором. Після смерті Драгоманова вона разом із Павликом упорядковує дядькові листи, укладає бібліографію тощо. Дещо пізніше, року 1903-го, Павлик навіть пропонує їй перебратися до Львова, де вона зайнялася б винятково архівом Драгоманова. При цьому він пише, що це її обов’язок, і натякає, що вона мала б «скинутися всякої політики», на що Леся відповідає, що власне дядькове бажання полягало в тому, щоб їй оселитися десь у вільнішому краї (тобто не в підросійській Україні) і «щоб власне до кінця набратись, а не скинутись політики» [96, с. 89]. За її словами, Драгоманов уявляв її не своїм епігоном, а «духовною дитиною». Тож вона не бачить себе «тілько консерваторкою паперів» [96, с. 89]. Навіть своє слово вона уявляє політичною зброєю і не хоче його «скинутись». Вона ще більше загострює ситуацію і навіть порівнює відмову від творчості з самогубством: «Може той архів, для якого я, “розуміється мусіла б” (кажете Ви) зробити таку жертву, — пише вона Павликові, — і вартий її, може одно слово з нього варте більше, ніж мої слова минулі і ще ненарожденні, тілько — у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили і — маю вже її занедбати, придушити, “скинутись”? Ні, не маю одваги, хоч киньте в мене камінем. Не можу» [96, с. 90]. На цей час Леся Українка вже цілком сформована письменниця, авторка «Блакитної троянди» й «Одержимої», вона задумує свою «Кассандру», тож подібна жертва — відмова від творчості («слів минулих і ще ненарожденних») — для неї рівноцінна самогубству.

Однак варто пригадати, що сім років перед тим саме пам’яттю про вчителя пройнята її дискусія з Іваном Франком, яка розгорнулася вже наступного року по смерті Драгоманова. Франкова критика поглядів Драгоманова наростала повільно, але проявилася після його смерті. В одинадцяту річницю смерті, 1906 року, Франко навіть опублікує статтю «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», у якій висловить низку критичних міркувань, і зокрема головну суперечність у світогляді філософа назве «мішаниною двох ідейних кругів»: «круга поступових європейських ідей і круга спеціально-російського хлопофільства» [104, с. 426]. Він також стверджуватиме, що для Драгоманова «суспільність — се, властиво, тільки продуктивна, робуча, в нашім краю хлопська маса», отже, «мужикофільство» [104, с. 426]. Важливо, що на цей час Франко вже відходить від радикального «мужикофільства» в бік націоналізму. Проте є ще одна причина його виступу: Франко береться критикувати Драгоманова після смерті свого вчителя, прагнучи таким чином звільнитися від його впливів і його влади.

У 1906 році Франко також видав листи Драгоманова, де зізнавався, яким болісним був його вплив на нього. «Мені видасть ся, що Драгоманов, — писав Франко, — певне сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бож ані для загальної справи, ані для мене самого се не принесло ніякої користи» [35, с. 9]. Називаючи Драгоманова «правдивим учителем», сотвореним бути «духовним провідником великої нації», «авторитетом», Франко водночас говорив про фатальний вплив діяча на його самооцінку. «Я ніколи не мав претензії ані до Драгоманова, ані до нікого іншого, щоб зглянувся на мою бідність, щоб признавав мені якусь вартість, якусь заслугу, чи що, і я нікому не можу докоряти, що мені того не признав, що мене осуджував або підіймав на сміх. Але мене боліло се в листах Драгоманова, — зізнавався знову й знову Франко, зокрема в листі до Людмили Драгоманової, — і заболіло наново, коли я порядкував їх до друку» [100, с. 314].

Леся Українка, зі свого боку, після смерті Драгоманова певний час перебуває повністю в орбіті його ідей. Її розрив із дядьком був не таким болісним, як у Франка. У болісних видіннях-галюцинаціях, про які оповідав хворий Франко, Драгоманов наказував йому «повіситися», а в «Історії моєї хвороби» письменник оповідав, що його мучив «суд Божий», який зорганізував над ним Драгоманов. У хворій Франковій уяві саме Драгоманов накликав на нього демонів, які довгими дротами скрутили йому руки, і засудив його на страшні пекельні муки на довгі роки.