Леся Українка. Книги Сивілли

Свого часу Драгоманов писав: «Будучи соціалістом по своїх поглядах… переконаний <…> через те, що Україна, моя батьківщина, поділена на двоє — Австрійську й Російську — і через те, що у першій єсть повна політична свобода, котрої бракує в Росії, то, помоєму, діяльність соціалістів у кождій державі мусить бути ріжна: в Австрії можливо братись за організацію власне соціалістичної партії з робітників та селян русинів <…>; а в Росії перш за все треба здобуть політичну волю <…> Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з иншими націями й країнами Росії через федералізм» [34, с. 39–40]. Фактично, Франко заперечує Драгоманову, наголошуючи на спільній меті австрійських та українських соціалістів (він називає їх «радикалами»), а також відкидає необхідність спільної боротьби українських і російських революціонерів за політичні свободи.

Леся Українка могла не лише образитися через нехтування Драгоманова, але й сприйняти закиди Франка дуже навіть персонально. Адже, пишучи про те, що інтелігенція не знає народу, він згадує якусь журнальну статтю в «Житті і слові» про штунду, де «всі свої відомості про дані явища в житті народу вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно» [103, с. 807]. Хоча Франко не називає автора статті, Леся могла сприйняти це зауваження персонально, бо вона сама опублікувала в «Народі» почуту з чужих уст історію про штундистський рух на Полтавщині.

Та чи не найбільший закид Франка стосується участі українців у всеросійському народовольському русі (ідеться про Желябова, Кибальчича та інших українців, які пішли «на боротьбу за всеросійську революцію»). «Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено, і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади», — пише Франко [103, с. 810]. Він дуже неприхильно відгукується про соціалістів і народовців, оскільки вони, на його думку, ігнорують національні ідеї та не працюють для «рідного народу». Здобування політичних свобод не може стати метою українського руху, бо «сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними?» — нетерпеливиться він [103, с. 809]. Усі такі втрачені сили Франко пропонує повернути для праці на рідному полі: «Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді наших найліпших борців і справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна» [103, с. 810].

Леся Українка була особисто обурена листом Франка й відповіла на нього статтею-зверненням «Не так тії вороги, як добрії люди» (1896) й надіслала її для публікації до того самого журналу «Житє і слово», що його видавав Франко й де він надрукував свій лист. Франко, очевидно, не очікував цього й не хотів його публікувати. Леся Українка наполягала й відмовлялася його забирати. Тож наступного, 1897 року Франко змушений був опублікувати її лист, підписаний криптонімом Н. С. Ж.

Вона розчарована тим, що Франко повчає й сміє заявляти, ніби всю українську справу доводиться робити самим галичанам. До того ж, очевидно, почувала образу за те, що Франко взявся критикувати Драгоманова відразу після його смерті. Окрім того, Леся Українка вже пережила період зачарування галицьким радикалізмом та його ідеями й пристала до співпраці з соціал-демократичним рухом. Відтак, опонуючи Франкові, вона, по-перше, висловлює розчарування радикальним рухом у Галичині, яким колись так захоплювалася. Її відгук має і загальний, і персональний зміст. Вона пише, що «загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати укр[аїнському] радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався» [92, с. 20].

По-друге, вона критикує головну заповідь Франка, що полягає в «безпосередній пропаганді серед народу», називаючи її народницькою. Адже «слово “народ” д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: “селяни”» [92, с. 21]. Вона також твердить, і це зрештою й радикали визнали, що не можна визволитися «виключно при помочі селянства», обмежуючись його інтересами, бо варто мати на увазі «загальні просвітньо-визволяючі інтереси цілого народу». А це означає, що інтелігенція «перш ніж послужити своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу» [92, с. 21], тобто політичні свободи. Такі цілі, на її думку, і мають на увазі народовольці та соціалісти.