Леся Українка. Книги Сивілли

По-третє, вона опонує Франкові, який говорить, що українці не мають віддавати свої сили боротьбі за загальноросійські політичні свободи, а працювати на своєму національному полі. Таким чином вона, навпаки, підтримує драгоманівську ідею про те, що лише здобування політичної волі в Росії може принести розв’язання національного питання в Україні. Для соціалістів головною силою є не селянство, як для Франка, а робітники, а сама Леся Українка звертає особливу увагу на те, щоб «здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок», а потім «вкупі з сусідами» здобути політичну волю, вважаючи на те, щоб та воля не пішла на користь «державно пануючої народності» [92, с. 22]. Відтак вона підтримує політичних активістів і борців, котрі, як той самий Желябов, ідуть здобувати «всеросійської політичної волі».

Леся Українка іронізує, мовляв, Франко думає, що, «якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля» [92, с. 22]. Її симпатії на боці соціал-демократів і пролетарів, тому важливо «здобувати політичну волю, сюю conditio sine qua non[41] можливості корисної роботи в інтересах найгірш пригніченого класу народу» [92, с. 21]. Закономірно, що вона апелює при цьому до ідей Драгоманова: «Щоб політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною» [92, с. 22]. А закінчуючи це речення, прямо покликається на ім’я Драгоманова: «Такої роботи вимагає між іншим і драгомановська програма» [92, с. 22].

Тінь Драгоманова стоїть між нею і Франком. У передмові до видання листів Драгоманова Франко відзначав ясний і гострий розум останнього, а також «безоглядний егоїзм у поводженню з людьми» [35, с. 8–9]. Якщо Франко після смерті Драгоманова поволі звільнявся від його впливу, Леся Українка, навпаки, бере на себе обов’язок вести далі справу дядька. Сестрі вона пише, що нехай ніхто не наважується при ній зачіпати його пам’ять «зневажливим словом».

Це одна з причин того, що ця дискусія виявилася занадто емоційною та гарячою. Отож, відповідаючи на Франкову критику, Леся Українка натякає, що загалом-то радикальний рух у Галичині спонсорували українці зі Східної України, а вона сама певний час служила посередником між дядьком, Києвом і Галичиною. Тож коли Франко досить нешанобливо згадує про «підмогу» галичанам, вона не втримується й говорить, що «знов-таки д. Франкові слід було не називати її “10 чи 100 рублями”, бо д. Франкові добре відомо, що з сих 10 та 100 р. щороку складалось не менше як півтори-дві тисячі (говорю про одно досить відоме мені джерело помочі з України гал[ицьким] радикалам), а інший рік, то й більше» [92, с. 25].

Франко відповідає на її статтю новою публікацією, «Коли не по конях так хоч по оглоблях», опублікованою 1897 року в тому ж таки журналі «Житє і слово». Він, по-перше, пояснює, що ніяких закидів народовольцям типу Желябова не робив, але «жалкував, що їх праця вийшла поза рамки нашої національности і смерть їх не вийшла нам на користь» [103, с. 812]. Із приводу селянства як нації дещо іронічно виправдовується: «Полеміст кпить собі з мене, що я по-старомодному вважаю народом селянство, хлопів, а не всю націю. Меа culpa[42], спіймався на старомоднім терміні! Думав по-галицьки, а не по-европейськи. Поправляюся і повторюю: укр[аїнським] радикалам конечно взятися до роботи між укр[аїнським] селянством, без огляду на те, чи воно вся нація, чи часть нації» [103, с. 817–818]. Іще виразнішим стає його ставлення до українських народовців і соціал-демократів, з огляду на нехтування ними ідеї національного: «А що значить, що укр[аїнські] радикали не вірять у національність? Чи вони думають, що національности зовсім ніякої нема? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тільки до української національности, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити?» [103, с. 814–815].