Леся Українка. Книги Сивілли

Леся Українка натомість після смерті дядька лишається «драгоманівкою». Вона обстоює радикальну партію в Галичині, цікавиться соціал-демократичним рухом в Україні. Імовірно, дядьковими закидами в бік Франка обумовлена і її полеміка 1896–1897 років з Іваном Яковичем, що є в повному сенсі «драгоманівською», і не лише тому, що його ім’я згадується в статтях, але й через те, що головні дискусійні питання, до яких апелюють опоненти, відсилають до Драгоманова.

Теза про учнівство й вірність ідеям Драгоманова стала спільною в численних спогадах та розправах про Косачівну. Микола Зеров, однак, у 1920-х роках поставив питання про те, «в якому саме розумінні Л[еся] Українка лишилася “вірною заступницею” драгоманівської думки» [44, с. 386]. Зеров додав до цієї тези важливе уточнення. Серед усіх тих людей, «що перейшли в історію громадського нашого життя як учні Драгоманова, ясно вирізняються два одмінні типи», — зауважив він [44, с. 386]. Одні, як Павлик, цілком залишилися в «полоні його яскравої індивідуальності» й своїх власних стежок не проклали. Другі, як Франко, засвоївши «зерно драгоманівської науки», ішли власними шляхами й «плід дали свій власний». До цього, другого, типу Зеров відносив і Лесю Українку, наголошуючи, що, «зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма розумовими своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, — вона здобулася, проте, на повну розумову самостійність <…>» [44, с. 386].

Проте поки що, відразу після смерті Драгоманова, Леся Українка лишається в орбіті дядькових ідей. У 1920-х роках критик Андрій Музичка, та й сам Зеров, очевидно, не без ідеологічних запитів, проводили пряму аналогію між вірністю ідеям дядька й участю письменниці в політичній боротьбі, зокрема соціал-демократичних угрупованнях наприкінці 1890-х років. Проти цієї участі в соціал-демократичних змаганнях, однак, виступив ще за життя Лесі Українки й невдовзі по смерті Драгоманова інший його учень — Франко.

Наприкінці 1896 року він публікує в журналі «Житє і слово» статтю «З кінцем року» — фактично лист до наддніпрянських українців. Така форма звернення вже була апробована в дискусії між Б. Грінченком та М. Драгомановим. У цій статті Франко висловлює претензії до українських діячів (передусім молодих), які, на його переконання, не є активними, зацікавлені переважно абстрактними теоретичними питаннями, а до того ж підтримують російський соціал-демократичний та народовольський рух, ігноруючи українські інтереси. Водночас він зауважує, що для політичних цілей уже не досить «ані красномовних проповідей, ані голословного береження народних святощів, ані платонічної любові [до народу. — Т. Г.]» [103, с. 802], а треба важкої конкретної праці на різних полях. Лист Франка звернений насамперед до молоді, а провідною ідеєю послання на тлі критики романтичного українофільства є заклик до просвітницької роботи серед селянства та побажання українській інтелігенції «встоятися на становищі просвітителя та провідника народного» [103, с. 804]. Такі ідеї, за Франком, і визначають програму радикальної партії в Галичині, мета якої — «зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути)» [103, с. 805]. Цій меті, на його думку, мають служити «вища література» й «наукова праця», самоусвідомлення інтелігенції та розвиток загальнолюдської культури.

Як видно зі статті, головною суспільною силою, тобто «народом», Франко вважає передусім селянство (мужицтво). І тут він є вірним «драгоманівцем», бо Драгоманов не раз повторював племінниці, що в Галичині «одна надія на мужиків» [67, с. 196]. Основний заклик Франка, однак, зводиться до поширення ідей радикалізму серед київської молоді. Багато з молодих називають себе «радикалами», але, на його переконання, це радше «настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм». Ідеологія справжнього радикалізму випливає з єднання інтелігенції з «народом». «Поки інтелігентна громада не зблизиться до народу, не стане з ним заодно, не підійме його до духових і політичних інтересів, доти й політичні обставини Росії не зміняться», — твердить Франко [103, с. 807].

Свої закиди Франко спрямовує в бік наддніпрянців, зауважуючи, що «кождий українець по сей чи той бік Збруча» має право висловитись про українське духовне життя, а отже, і він це хоче зробити. Він критикує «безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобінство, з другого боку». Виразно звучить при цьому антидрагоманівський настрій: Франко досить скептично відгукується про «драгоманівців» («Говорять нам, що на Вкраїні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці, чи як вони там себе величають. Тяжко сьому повірити» [103, с. 808]), а також відкидає ідеї Драгоманова про соціалізм і федералізм через їхню абстрактність.